— Потім пішов приймати душ. Роздягнувся, пустив воду, заліз у ванну, в ліву руку взяв шланг від душу, а правою — тією, що натирав, — за звичкою… почухав помідорку.
— Яку помідорку? — не втямив мулат. Ян на той час уже все зрозумів і зігнувся від реготу, сівши на підлогу поряд із Семеном.
— Ліву.
Ґрем прискіпливо глянув на тазик.
— І що? — він усе ще не в’їжджав у те, що сталося.
Левко шумно видихнув і спохмурнів. Насупився так, що складки аж на ніс полізли.
— Чувак, ти взагалі знаєш, що таке «Фіналгон» і як він діє?
— Е… загалом, — американець умовк. І тут до нього почало доходити: — О, фак… — кутики губ поповзли вгору, очі заіскрилися — він уже ледве стримував сміх. — О, б-а-а-дді, ти… тією самою рукою?
— Та-а-а-к.
— Чому ти не помив її?
У відповідь Левко щосили загорлав.
— А хто миє руки перед тим, як лізти в душ, йолопе?!!
— Ха-ха-ха! — Ґрем урешті зліпив докупи всі шматки історії: вирваний шланг, тазик із водою та безперервне істеричне іржання Сьоми. — Ну ти даєш, Лео! Ха-ха! Що далі?
— Перші п’ять секунд не пам’ятаю, — похнюплено розказував українець. — Очуняв посеред вітальні з відірваним шлангом у руці. Ну, тобто тим шлангом, що від душу. А внизу горіло так, що думав, очі луснуть…
— А ви уявіть мене, — Семен дореготався до сліз, — лежу, нікого не чіпаю, а тут — тріск, двері ванної залітають на середину вітальні, потім вискакує Лео, мокрий увесь, і гарчить: «Горю-у-у-у!» Я сповзаю з ліжка, навкарачки повзу до вітальні й питаю: «Що таке?» А він знову: «Горю-у-у-у!» А я такий: «Де гориш?!» А він мені: «Пішов на хер!», і назад до ванної.
Насміявшись досхочу, Ґрем кивнув на тазик.
— І довго ти так сидиш?
— Та десь із годину. Трохи менше…
Ян ступив до ванної, роззирнувся.
— То що, нараду проводитимемо у ванній, чи як?
— Нє, — українець видушив із себе посмішку, — я ще трохи посиджу й буду вилазити — ніби попускає. Ви поки хавку готуйте.
— Обмотай помідорки вогким рушником, — порадив чех, — ефект той самий буде.
— Так і зроблю.
Ґрем протиснувся біля Яна та вислизнув до вітальні. Перетнув кімнату, підійшов до холодильника.
— Із чого почнемо? — відчиняючи дверцята, голосно спитав американець. — У нас із минулого разу ще «Budweiser» є.
— «Bud», — випалив чех.
— «Bud», — луною повторив Сьома.
То був справжній чеський «Budweiser Budvar», а не, як повторював Ян, американська підробка. Минулого тижня Фідлер привіз кільканадцять пляшок із Чехії, вважай, просто із заводу. Левко надавав перевагу німцям.
— Мені «Paulaner»!
— О’кей, баддіс, замовлення прийнято, — Ґрем дістав пляшки й зачинив холодильник.
Чех розпаковував чипси, а росіянин узявся готувати свої фірмові сухарики, обсмажуючи кубики чорного хліба зі шматками бекону та посипаючи їх спеціями. Починався один із найприємніших і однозначно найлегший етап подорожі — планування.
— На цей момент ми маємо три варіанти, — мовив Сьома, — Ісландія, Мексика та Кенія.
За вікном швидко сіріло. Сіявся тихий дощ, безшумно цяткуючи шибки сріблястими краплями. Ґрем, Ян і Сьома розсілися на Г-подібному дивані, що тиснувся до перил сходового прольоту. Левко розташувався на старезній табуретці з протилежного боку стола (оскільки кормову частину українця, наче в борця сумо, все ще обмотував мокрий рушник, на диван хлопця не пустили). Край столу стриміла така сама ветха, як і табурет, настільна лампа з абажуром (єдине ввімкнене джерело світла у вітальні), в центрі стояли два ноутбуки й лежала купа роздрукованих карт, фотографій і статей. Біля кожного хлопця тулилися тарілки із закусками, а також пляшки з пивом. У кімнаті панувала затишна півтемрява та смачно пахло сухою деревиною.
— Так, три, — підтакнув Ян. — Я за Ісландію, — глибоко в душі чех не вважав себе справжнім бекпекером. Матрацником він не був, але кайфу від ночівлі в копійчаних хостелах не ловив.
— Що в тій Ісландії? — підняв руки Ґрем. — Давайте до Кенії, там дика природа, там круто…
— …і скажено дорого, — доказав Ян, закидаючи до рота апетитного сухарика. — Я шукав на сайтах: сама машина може стати в сотню баксів на день. І хостели недешеві.
— Пф-ф… — пирхнув мулат, для якого гроші ніколи не складали проблему.
До вчорашнього дня Левко хотів поїхати до Мексики, особливо на півострів Юкатан, — помандрувати містами, що лишилися від майя, проте зараз українець мовчав, вижидаючи, що скаже Сьома.
— Почекайте, — Семен виставив ліву долоню перед Ґремом, а праву перед Яном. — Я хочу запропонувати четвертий варіант, — росіянин дістав намальовану Ґуннаром карту, розгорнув її на столі й із подробицями переповів американцеві та чеху позавчорашню розмову зі старим художником.
Коли Сьома закінчив, хлопці по черзі взяли мапу до рук і роздивились її.
— Ти гадаєш, Паїтіті існує? — Мулат із недовірою глянув на Семена.
— Мені відомо не більше, ніж тобі, Ґреме, — ухилився від прямої відповіді росіянин. Потому дістав із файла на столі три аркуші А4 й роздав друзям. — Тут я стисло виклав достовірні, перевірені факти про Паїтіті. Ознайомтесь.
