Хрускання чипсів і сухарів урвалось. На екрані, на тлі однорідної маси джунглів, що з такої висоти нагадувала ворсистий килим, проступили два невеликі озера (одне на півночі, а друге на півдні, майже на лінії з першим), чиї обриси повторювали форми водойм, намальованих Ґуннаром на карті.
Злітна смуга в джунглях Мадре-де-Діос — супутниковий знімок із «Google Earth»
Аппер-Вінкер-Лейк і Лоуер-Вінкер-Лейк — супутниковий знімок із «Google Earth»
— Не може бути! — Левко витягнув шию так, що ледь не впав із лави. — Озера! — хлопець перевів погляд на Семена, несподівана здогадка кинула його в жар. — Паїтіті… ти знайшов його? Чувак, ти зміг відшукати загублене місто через супутник?!
— Ні, — росіянин, спираючись ліктем на стіл, продовжував натирати брову. Вільною рукою він повернув карту в початкове положення. — Якість фотознімків у західній частині Мадре-де-Діос надзвичайно низька. Там нічого немає, і супутник не проводив деталізоване знімання. Крім того, — Сьома обвів пальцем ліву частину екрана, — ця ділянка цілковито затягнута хмарами, так, наче її навмисно знімали у хмарні дні, щоби приховати щось; є місця, де важко роздивитися русла річок, не те що об’єкти в джунглях. Я не можу побачити Паїтіті, і я не знаю, чи існують руїни насправді. Зате я знаю, що принаймні частково Ґуннар Іверс казав правду: злітна смуга біля «Проґресо», Аппер-Уінкер-Лейк і Лоуер-Уінкер-Лейк є насправді.
— Круто… — мутні очі Ґрема підсвітились ізсередини, ніби хтось у його мозку взявся запускати феєрверки.
— А тому, чуваки, — Семен поклав долоні перед себе на столі, — я не відкидаю ваші варіанти, але хочу поставити на голосування власну пропозицію: чи не хотіли б ви вирушити до Мадре-де-Діос і спробувати знайти Паїтіті? — Він підняв палець, застерігаючи їх від швидкої відповіді. — Знаю, це обійдеться дорожче, ніж політ до Ісландії чи навіть мандрівка Кенією. Знаю, така подорож буде значно важчою. Можливо, ми нічого не відкриємо й повернемось із порожніми руками. Зате ми отримаємо справжню пригоду, ми напишемо історію, подібної до якої не буде ні в кого, котру ми довго згадуватимемо та з насолодою переповідатимемо друзям холодними вітряними ночами ще багато років після її завершення… Отож, хто за те, щоб організувати експедицію в джунглі на сході Перу?
Мовчанка тривала не більше як півсекунди. Про Мексику, Кенію чи Ісландію ніхто не думав.
— За!
— Я за!
— Я теж.
Сьома всміхнувся й тут-таки скривився через блискавку, що шугнула крізь шию. На очах росіянина виступили сльози, та все ж він бадьоро (з дещицею недоречного пафосу) продекламував:
— Отже, джентльмени, ми летимо до Перу!
Увечері Левко лежав у своїй кімнаті на ліжку, практично впираючись носом у стіну, та згадував слова Ґуннара Іверса, оживлював у пам’яті його загадкову фотографію. Історія про Паїтіті тривожила, розбурхувала уяву. Щоправда, вона не вразила Левка по- справжньому, як-от, скажімо, свіжий анекдот не аж так вражає досвідченого коміка.
Поки що не вразила.
Водночас якесь непоясненне — химерне й незрозуміле — відчуття неспокою тихо скніло в нього за грудниною. Хлопець не розумів, звідкіля воно взялося. Тоді він іще не знав, що саме слово Паїтіті, невловимий привид древнього міста, котрого, можливо, ніколи й не існувало на Землі, стало прокляттям для тисяч і тисяч людей, чимало з яких мали твердішу руку та хоробріше серце. Він не знав, він навіть не здогадувався, скільки сотень сміливців промовляли слово Паїтіті з люттю, огидою й бездонним, як Маріанська западина, відчаєм — промовляли як найстрашніший прокльон — за кілька хвилин до смерті. Левко не розумів сум’яття, бо поки що не усвідомлював, що стоїть за крок від того, щоб Паїтіті стало і його прокляттям.
Зайшовши до майстерні, Ґуннар відчув, що в кімнаті хтось є. Здогадався із запаху: в суміші звичних ароматів акрилових фарб, полотнищ, деревини для рам і старих меблів проступав легкий чужорідний запах. Ні, не парфуми, запах був надто слабким. Радше гель для душу чи піна для гоління.
У голові старого крутнулася думка про втечу, та він відкинув її. Куди тікати? Навіть якби він був на двадцять років молодшим і в животі не хлюпав уміст двох пивних кухлів, він однаково не мав шансів. Якщо хтось із них наважився проникнути в його дім, отже, йому кінець. Вони його не відпустять.
Час настав.
«Сумно…» — зміркував Ґуннар Іверс і переступив поріг.
Увімкнувши світло, він завмер, тримаючись спиною до приміщення майстерні. Намагаючись не робити різких порухів (тим самим виторговуючи кілька секунд життя), старий почав повертатися. Ставши впівоберту, зміг окинути майстерню поглядом.
— Ти? — можливо, в голосі й було здивування, та його цілком заглушив страх. Іверс раптом усвідомив, що помиратиме довго, та ще й у таких немилосердних муках, що відхід до пекла здаватиметься йому визволенням.
