— 1531 року іспанський авантюрист Франциско Пісарро із двомастами відбірними головорізами вирушив на завойовування Перу. На той час імперія інків досягла найбільшого розквіту. Чисельність її населення, за різними даними, коливалася від 10 до 12 мільйонів осіб, із яких двісті тисяч були воїнами. 16 листопада 1532-го, після року виснажливих сутичок на узбережжі та в горах, Пісарро спочатку запросив на переговори, а потім підступно захопив у полон інкського імператора Атауальпу. Знаючи жагу іспанців до золота, правитель перуанців запропонував конкістадорам за свою свободу викуп. Діставши вуглинку з вогнища, він випростався на повен зріст, провів горизонтальну лінію на стіні так високо, як тільки зміг дотягнутися, і сказав: «Якщо звільните, я заповню кімнату золотом аж до цієї межі». Кімната мала площу 35 м2. Пісарро спочатку не повірив, що інки зможуть дістати так багато золота, проте схитрував, гарантувавши полоненому свободу, якщо той виконає свою обіцянку. Атауальпа розіслав в усі кінці імперії гінців із наказом нести золото. Звідусіль до Кахамарки[54] потяглися каравани із вантажем жовтого металу. Вони прибували та прибували, наповнюючи темницю Атауальпи золотими виробами. Скептицизм Пісарро поступився цікавості, а згодом — безмежному здивуванню. На той час жодна людина на Землі, навіть королі, не бачила так багато золота відразу. Чиста вага металу перевищила 6000 кілограмів. Викуп Атауальпи став найбільшим за всю історію людства воєнним трофеєм.
— Що сталося з Атауальпою? — поцікавився Ґрем.
— Франциско Пісарро цілком у дусі того часу не дотримав слова. Одержавши викуп, іспанці влаштували імператорові суд. На Атауальпу повісили купу звинувачень у змові проти іспанської корони, єресі й усіляких інших капостях, а потім засудили до смерті. Його примусили публічно прийняти християнство, а потому задушили. Після викупу Атауальпи сотні авантюристів рвонули до Перу в пошуках золота, та… нічого не знайшли. Окремі індіанці під тортурами розповідали про місто в сельві на схід від Анд, куди пішла інкська знать, забравши із собою всі скарби.
— Паїтіті? — встряв Левко.
— Можливо, — Сьома знизав плечима. — А тепер ближче до справи. Ось ліси Мадре-де-Діос, про які говорив Ґуннар.
Хлопець розгорнув запущену програму «Google Maps» і повернув ноутбук до друзів.
Джунглі Мадре-де-Діос — супутниковий знімок із «Google Earth»
Ґрем із Яном довго роздивлялися супутникове зображення (Левко сидів збоку, тож йому було незручно нахилятись). Зрештою американець знічено пробурмотів:
— Ти вимкнув відображення доріг та об’єктів?
— Ні, — заперечив Сьома.
— Тоді що це? — мулат тицьнув пальцем у екран.
— Мадре-де-Діос.
Зазвичай на екрані в «Google Maps» з’являється купа інтерактивної інформації — погода, дороги, тривимірні будівлі, фотографії, додані користувачами та позначені на карті тощо, — яка відчутно оживлює картинку. Екран перед хлопцями відображав суцільне зелене тло, посічене звивистими річками. Жодних доріг, позначок, будівель чи фотографій. У правому нижньому куті виднілося якесь поселення, певно, Пуерто-Мальдонадо, праворуч пролягала жовта лінія, що позначала кордон між Перу та Бразилією; й усе — більше нічого.
— Ґуннар мав слушність: тут можна сховати Нью-Йорк, і дідька лисого його знайдуть… — поправивши рушник, відзначив Левко.
— Та де там Нью-Йорк, — заперечив Ґрем, — за бажання в цих нетрях можна загубити Швейцарію.
— Назва мені подобається: Мати-Божа, — хмикнув Ян.
— Ага, — всміхнувся Сьома, потішно труснувши перекривленою головою. — По-моєму, це слова, якими зустрічали нетрища всі, хто бачив їх уперше.
— Напевно, в наш час ці ліси назвали б Розтуди-Мою-Маму або Всратись-Я-На-Таке-Не-Підписувався, — промовив українець.
— Ти хочеш, щоб ми полізли сюди? — запитав Ґрем.
Сьома, потираючи середнім і вказівним пальцями праву брову, задивився на ноутбук і не відповів. Озвавшись, заговорив про інше:
— Протягом учорашнього дня я сто разів запитував себе, чи існує Паїтіті та чи правда все те, про що розказав Ґуннар Іверс, — хлопець узявся за мишку й став пересувати зображення у вікні «Google Maps». — Я проаналізував карту, після чого «піднявся» вгору за течією по Ріо-де-лас-П’єдрас… І ось, що виявив.
Семен зупинив прокрутку та «наблизив» землю. У центрі, під одним із вигинів річки, проступила рівна, однозначно рукотворна смуга вільної від лісу землі.
— Злітна смуга в джунглях! — Левко не вірив власним очам.
— Маєш рацію, Лео, — стримано прокоментував росіянин. — Причому я натрапив на неї саме там, де вказав старий художник.
Ґрем, Ян і Левко мовчали, витріщаючись на знімок.
— Це ще не все, — правив далі Сьома. — Я ввів координати, що їх дав Ґуннар, і опинився у місці появи в Ріо-де-лас-П’єдрас великої притоки. Просунувшись на захід, я побачив ось це, — ще до того, як перестав говорити, хлопець перемістив зображення.
