Так і не вимкнувши світла, рудий схилився над тілом, легко перекинув його й поволік до центру майстерні. Натягнув гумову рукавицю на правій долоні на рукав спортивки й примотав її скотчем. Потому дістав із бокової кишені складного ножа й управним рухом розпоров живіт Ґуннара. Устромивши руку в черевну порожнину, він розштовхував нутрощі та заглиблювався, доки не дістав ще тепле серце. Кров заливала підлогу, розповзаючись безформною плямою. Обхопивши пальцями занімілий орган, рудий потягнув його на себе. Спершу вени й артерії не пускали, втримуючи розм’якле серце на місці, та згодом чоловікові вдалося вирвати його й видобути на поверхню.
Удруге обдивившись мертвого старого, рудий виколов осклянілі очі й видряпав кілька позначок на запалих грудях. Він милувався роботою, неначе скульптор, що ліпить статую вродливої жінки.
Серце він поклав у пакет і забрав із собою. Жодного зашифрованого послання в тому не було; символи, вирізані ножем на грудях, теж нічого не означали. Рудий розважався, втішаючись думкою про те, як ламатимуть голову над його безглуздою витівкою шведські поліцейські. Підсвідомо він підбадьорював себе, що чинить так через необхідність залишити послання студентам, які відвідували Ґуннара в переддень смерті. Сюжет про таке вбивство покажуть по телебаченню, про нього, певна річ, напишуть у газетах, і рудий небезпідставно сподівався, що після влаштованого ним спектаклю шмаркачі, якщо вони щось знають про Паїтіті, захочуть забути почуте від Ґуннара. Якби Джейсон запитав, на дідька він розпанахав художника, видер серце та захляпав кров’ю півмайстерні, рудий так би й сказав: щоб налякати. Та це була лише відмовка. Насправді чоловік отримував задоволення від того, що робив.
Перед тим як вийти на вулицю, рудий сфотографував тіло Ґуннара на мобільний. Тоді зняв рукавиці та стягнув гумову шапочку. Хутко перетнувши дорогу, сів у припарковане неподалік «Volvo» і поїхав геть.
Ніхто з хлопців, кому було адресоване «послання», не бачив новин. Молодих безклопітних студентів стокгольмські кримінальні новини цікавили якнайменше. Ян Фідлер, який прожив у Швеції найдовше, щоранку переглядав шведські новинні сайти, проте, наштовхнувшись на повідомлення про дикунське вбивство на Остермальмі, зовсім не пов’язав його із розповіддю про загублене місто Паїтіті, що її почув від Левка й Семена. Четверо друзів продовжували готувати подорож, не підозрюючи, що людину, яка дала їм карту, спровадили на той світ.
Левко тупцяв на другому поверсі супермаркету «ІКЕА» біля металевого кошика, заваленого легкими спальниками в нейлонових мішечках із білими мотузяними затяжками, й телефонував Семенові. Пролунало клацання, просигналізувавши про налагодження зв’язку.
— Старий, здоров! Говорити можеш?
— Валяй, — відгукнувся росіянин.
— Я зараз в «ІКЕА», знайшов спальники.
— І?
— Легкі, в нейлонових мішечках, дешеві.
— Температура? — поцікавився Сьома.
Левко зиркнув на етикетку.
— Мінімальна, на яку розраховані, — +7 °C.
— Бери. Це саме те, що треба. Сумніваюсь, що в сельві температура падатиме нижче від +20 °C.
— Я б і так узяв, але телефоную не тому. Тут акція: один спальник коштує 120 крон[57], а п’ять віддають за 500.
— Тобто вартість п’ятого спальника 20 крон, — мигцем порахував Сьома.
— Істинно! Купляти п’ять?
— Звісно! Чого ти вагаєшся?
Єдине, через що Левко не любив капіталізм, — це різноманітні промоакції та знижки, що примушують людей купувати абсолютно не потрібні їм речі.
— Та думаю: нас же четверо…
— Менше думай, Лео, — рубонув Сьома. — Де ти ще купиш спальник за 2 євро?
— Але ж він нам не потрібен… — кволо опирався українець.
— Бери!
Хлопець зачепив пальцями п’ять мотузок, які стягували горловини чорних мішечків, висмикнув їх і потюпав до каси.
Усю дорогу додому Левко міркував про те, на хріна їм здався п’ятий спальник.
У четвер, 5 квітня, після трьох днів прискіпливих вишукувань, друзі придбали квитки.
Дешевих із однією пересадкою не знайшли. Довелося добирати найкращі варіанти серед перельотів із двома пересадками. Найдешевшим виявився маршрут, запропонований «American Airlines» спільно з «British Airways» і «LAN Peru»: Стокгольм — Лондон — Маямі — Ліма. Назад у зворотному порядку: Ліма — Маямі — Лондон — Стокгольм. Коштувало це задоволення 1260 американських доларів.
Виліт запланували на 24 липня: відправлення з аеропорту Арланда о 7:35, прибуття в кінцевий пункт — Ліму — о 5:40 наступного дня, 25 липня. Весь переліт, із пересадками, займе трохи більше 29 годин.
Порахувавши необхідний для походу час і наявні фінанси, Сьома з Левком вирішили, що назад полетять 24 серпня. На спробу знайти Паїтіті в них буде місяць. Із Ліми вирушатимуть о 9:10, а до Арланди прибуватимуть о 13:45 наступного дня, 25 серпня. Загальна тривалість перельоту — 21 год 35 хв.
Насамкінець Левко та Семен докупили чотири квитки на літак із Ліми до Куско, що потягнуло ще на 317 доларів.
