Забравшись із кімнати, Лео протупотів сходами на перший поверх. Зазирнув до кухні. Пакет зі сміттям стояв повним. Чудово. Вряди-годи чи Левко, чи Семен допомагали Бенґтові по господарству. Старий архітектор не вимагав цього, проте, оскільки орендна плата за кімнати й так була низькою, а вони втрьох спільно користувалися однією кухнею, хлопці вважали за потрібне хоча б іноді виносити сміття або ж надраювати кухню. Якщо не забували, звісно.
Перед тим як іти на вулицю, Левко метнувся нагору й увімкнув світло у своїй кімнаті. Нехай горить. Потім збіг донизу, схопив пакет, ускочив у кеди та вийшов надвір. Контейнери для сміття знаходились на Спонья-чірквеґ, якраз на перетині зі Стінсбакен. Тричі на тиждень спеціальна вантажівка приїжджала та вичищала їх. Підкрадаючись до алеї, хлопець тримався в тіні дерев і дістався сміттєвих баків непоміченим. Принаймні він на це сподівався. Мовчазна «Volvo» підпирала кущі за десять метрів від нього. Левко присів навпочіпки та, якогось дідька не випускаючи з рук пакета, визирнув з-за контейнерів. Він щосили напружував зір, але так і не зміг пробитись поглядом у салон автомобіля. Небо ще не до кінця витемніло, і на Спонья-чірквеґ зберігалася непогана видимість, однак у лобовому склі машини відбивалися кущі й гілляччя, зводячи нанівець усі спроби заглянути досередини.
Коли Левко підвівся, намірившись викинути пакет у контейнер, до нього несподівано долетів дивний звук. Наче щось шкрябнуло по асфальту. Хлопець вистромив голову з-за кущів і… скам’янів. За кілька кроків від нього, сховавши руки в кишенях легкої вітрівки, переминався з ноги на ногу водій «Volvo». Чоловік підступив до правого узбіччя й роздивлявся освітлене вікно вілли. На ньому були важкі, зовсім не літні армійські черевики. Саме їхнє приглушене човгання по асфальті насторожило хлопця.
Спершу Левко не відчув нічого. Цікавість і збудження розбавили страх, що кислотою пропалював живіт. Він став спостерігати. За мить, вгледівшись уважніше, українець збагнув, що злякало його, коли він уперше ковзнув поглядом по обрису водія. Руде волосся. Жовтогаряча кучма й борода, помітні навіть у сутінках. Левко впустив пакет зі сміттям на землю й дременув назад до вілли.
Він упізнав чоловіка.
На дорозі біля старенького «Volvo S60» стояв той рудий із криваво-чорними очима, що стежив за Ґуннаром Іверсом і Сьомою у «Wirströms Irish Pub».
Левко взяв до рук мобільний, що вже півхвилини прокручував примітивну мелодію дзвінка. Телефонував Ян Фідлер.
— Здоров, Яне! — приклав трубку до вуха.
— Привіт! Щойно розмовляв із Ґремом. Хоче, щоб ми зібралися завтра, обговорили дещо.
— Що саме?
— Щось, що стосується подорожі.
— Хм… Не уточнював?
— Ні. Але казав, що це сюрприз. Зустрічаємось у кафетерії бібліотеки під час обідньої перерви.
— О 12-й?
— Так. Перекажи Сьомі.
— Обов’язково.
— Це все. Бувай!
— Добраніч!
«Сюрприз» прийшов з американцем на зустріч. За одним столом із Семеном, Ґремом, Яном і Левком у просторій залі університетської бібліотеки, безтурботно попиваючи каву, сиділа Сатомі.
— Я їду з вами, — повторила японка з незмінною, трохи знущальною посмішкою.
— Сатомі, вислухай мене, — сердито торочив українець, — ти поняття не маєш, у що встряєш. Це не поїздка на курорт, де можна дефілювати на шпильках, і не вояж Європою з наплічником. Ми вирушаємо в джунглі, перед якими нерідко відступали більш підготовлені експедиції.
— Я в чудовій формі та ходила в походи. Не лякай мене.
— На дідька ти їй розповів? — Левко штрикнув Ґрема поглядом.
Мулат стенув плечима.
— Ніхто не казав, що інформація про подорож конфіденційна. Ми ділилися планами на літо, і я виклав ідею пошукати загублене місто в сельві, — американець говорив таким тоном, наче збирався до Діснейленду. І це доконало Левка.
— Телепні, ви не тямите, куди ми йдемо та що на нас чекає! Важенні наплічники, стовідсоткова вологість, міріади москітів, нетрища, крізь які треба буде прорубуватись, ніби крізь стіну, купа всіляких гадів і павуків… павуки! — повторив він, побачивши, як здригнулась від останнього слова дівчина. — Повсюди великі, товсті, волохаті павучища! І основне — потрапивши в нетрі, ми стаємо жахливо залежними один від одного. Якщо ми погоджуємось узяти Сатомі із собою, то хоч-не-хоч перебираємо на себе відповідальність за неї, бо якщо в тропічному лісі з нею щось трапиться, ми всі будемо змушені повернути назад. Сама вона не піде, й лишити її, як ви розумієте, ми також не зможемо.
— Ти згущуєш фарби, бадді, — пхекнув Ґрем.
— Ні, янкі, я не згущую фарби! Я намагаюся розбавити думками вітер у твоїй голові. Якщо ми візьмемо її з собою, то не дійдемо до Паїтіті.
