Розібравши спальники, хлопці домовились, що намети дістануть самі. Один візьмуть Лео із Семеном, інший — Ґрем і Ян. Потому замовили через інтернет дорогий туристичний GPS-навігатор «Garmin GPSmap» (пристрій із доставкою обійшовся в 400 USD, по сотні доларів на брата, що для студентів стало серйозним капіталовкладенням). «Garmin» давав змогу записувати 200 треків, фіксувати в пам’яті координати 2000 точок, мав убудований цифровий компас і альтиметр, не тонув у воді й — основне — живився від літієвих АА-батарейок, а не від акумулятора, що усувало необхідність постійного підзарядження, проблематичного в джунглях.
Покінчивши із білетами, українець із росіянином узялися за детальне опрацювання маршруту.
План виглядав так. Після прильоту до Ліми зразу податися до Куско, відпочити два-три дні (акліматизуватись і подивитися на Саксайуаман й інші інкські руїни), а потому автобусом поїхати до Пуерто-Мальдонадо. В Пуерто можна буде орендувати човен із провідником, який доправить їх угору по Ріо-де-лас-П’єдрас до місця, де, за словами Ґуннара Іверса, знаходиться скеля Голова Папуги. Далі їм залишиться дотримуватися інструкцій старого художника й довідатись, куди вони заведуть.
Уважно обстеживши карту регіону Мадре-де-Діос, Левко штурхнув ліктем Сьому.
— Чувак, я тут щойно подумав: у нас неув’язка виходить із маршрутом.
Семен невдоволено підняв праву брову (як це так, що хтось помічає те, чого не помітив він?).
— Кажи.
— До скелі Голова Папуги ми добиратимемось на моторному човні, який орендуємо в Пуерто-Мальдонадо…
— Так.
— А як ми повертатимемось?
— Не зрозумів, — голова росіянина була заморочена деталями розрахунку необхідної кількості провіанту, а також тим, яку його частину доведеться тягти на собі зі Швеції, а що можна купити в Пуерто-Мальдонадо, тож він не зауважував очевидного.
— От знайшли ми Паїтіті…
— Припустимо.
— Вийшли з джунглів, причвалали назад до кліфу, а… що тоді? Перед нами три сотні кілометрів непролазних лісів, а човен давно відплив — на нас же не ждатимуть три тижні.
— Хм… — зухвало піднята брова опустилася, хлопець став терти її пальцем.
— Ага. Які варіанти?
— Можна купити супутниковий телефон і викликати когось із Пуерто-Мальдонадо, коли виберемось із нетрищ, — ще не договоривши, Семен утямив, що ідея паскудна. Ніхто не чекатиме на їхній дзвінок, зв’язок може щезнути, сяде батарея за той час, що вони будуть у сельві, тощо. — Або… ми можемо домовитися на конкретну дату, щоби човняр забрав нас.
Левко заперечно мотнув головою.
— Е, ні. А якщо чувак роздумає плисти, бо, скажімо, перебере напередодні? Або — не приведи Господи — хтось із нас травмується чи захворіє задовго до домовленої дати, що тоді? Кукурікати від розпачу біля Голови Папуги?
— Маєш рацію, — росіянин узявся терти обидві брови відразу. — Я щось вигадаю.
— Лео, вставай! — Сьома ввалився до кімнати Левка й безцеремонно стягнув із нього ковдру.
— У… — Лео відвернувся до стіни й згорнувся калачиком, намагаючись у такий спосіб протидіяти агресивному вторгненню.
Росіянин прилаштувався на край ліжка, поставив нетбук на коліна та смикнув товариша за ногу.
— Давай, давай, нема чого відлежуватись.
Українець поліз рукою під подушку й витягнув мобілку. Подивившись на час, ледь не загарчав.
— Сьома, ти орангутанг недоношений, мені в універ на першу дня.
— Зате мені на восьму тридцять, так що роздупляйся, маю тобі дещо показати.
Скрипнувши зубами, Левко сів і підібгав під себе ноги.
— Показуй бігом, — став терти очі.
— Дивися! — сяючи, Сьома повернув ноутбук до українця.
На екрані була фотографія із зображенням синього плавального матраца «INTEX».
— Ну і? — почухав скуйовджену голову Левко. — Це надувний матрац.
Сьома злегка наморщив ніс, демонструючи, що йому не подобається таке формулювання.
— Не зовсім.
— Ти хочеш сказати, що це заморожена відбивна з мамонта?
— Це надувний пліт! — росіянин аж попискував від гордощів.
— Чува-а-ак… — вирячився Левко, думаючи вщипнути себе, щоб упевнитися, що не спить. Семен не може бути таким шибанутим.
— Ця геніальна ідея прийшла мені перед світанком.
«Геніальна?!!»
— Чувак, — повторив українець, — я або ще сплю, або ти довбонувся.
— Лео, ми візьмемо їх із собою, а потім, повернувшись із походу в джунглі, надуємо та спустимось на них до хатини Тора Сандерса чи, якщо пощастить, до Пуерто-Мальдонадо.
Ключовим в останньому реченні було словосполучення «якщо пощастить».
Левкові очі полізли на лоба.
— Ти хочеш проплисти 300 км по Ріо-де-лас-П’єдрас на НАДУВНИХ МАТРАЦАХ?!
— На надувних плотах, — уперто гнув своє Сьома. — Нормальок, я все порахував: ця модель витримує на плаву 200 кг (достатньо придбати дві штуки), візьмемо із собою мотузки й кілька мотків будівельного скотчу, закріпимо спорядження та рюкзаки на плотах, насамкінець виріжемо довгі жердини, щоб можна було керувати, й уперед — аж до Пуерто-Мальдонадо!
— Ти сьогодні спати лягав? — глянув Левко на приятеля.
— Це вороже запитання, — блимнув почервонілими очиськами Сьома.
Українець замислився.
