— Ти сексист, — набурмосилась японка. — Я можу подати на тебе до суду, й тоді все вирішиться, бо ми поїдемо без тебе! — вона голосно розсміялася. Попри всі спроби, ніхто не хотів серйозно сприймати Левкові аргументи.
— Та що з вами, народ? — українець безсило сплеснув руками.
— Голосуємо, — відпивши кави, сказав Семен.
— Я — проти.
Японка скривилась і показала хлопцеві язика. Втім, злості в ній відчути не вдавалося. Вона випромінювала впевненість.
— За! — Ґрем під столом штовхнув ногу Сатомі.
— І я — за, — приєднався Ян.
Спопеляючи чеха поглядом, Левко покрутив пальцем біля скроні.
Семен, зваживши все, став на бік Левка.
— Я, мабуть, буду проти. Це ж джунглі, — насправді Сьома думав не про небезпеки тропічного лісу, а радше про те, що звести докупи в одній мандрівці Левка, Ґрема й Сатомі — це рівнозначно самовбивству. Це однаково що притягти із собою в Мадре-де-Діос кілька баночок нітрогліцерину й дорогою витанцьовувати самбу, використовуючи їх замість бубнів.
— Два проти двох, — просяяла Сатомі, — а оскільки, джентльмени, я претендую на місце у вашій команді, то мій голос має бути враховано, нехай і не так, як ваші, проте хоча б на половину чи на чверть. Гадаю, це справедливо. І я голосую сама за себе! Отже, два з четвертиною проти двох, тож я їду з вами до Перу!
Ґрем із Яном розсміялися.
Левко повернувся до Сьоми й заговорив російською:
— Уперта коза! Бляха!
Семен поправив окуляри та зосереджено кивнув.
— Агов! Так нечесно! — обурилась японка. — Ану розмовляйте англійською! Що ти сказав? — напосілася на Левка. — Що ви задумали?
— Це помилка, — опустивши підборіддя, процідив українець.
— То ви берете мене?
— Так, ми згодні, — з неохотою підсумував Семен. Помовчавши, додав: — Найближчим часом маєш докупити квиток, сама підшукати намет і наплічник, скинутись на туристичний GPS-навігатор і хавку… Спальник у нас для тебе є.
— Ура-а! — блиснула зубами Сатомі. — Дякую! Побачите, зі мною не буде проблем.
Сьома й Лео посиділи ще трохи, почекали, доки друзі розійдуться, й тільки тоді встали з-за стола. Вийшовши на широкий ґанок бібліотеки, не змовляючись, перезирнулися.
— Що думаєш? — буркнув Левко.
— Це все через той грьобаний п’ятий спальник, — сказав росіянин.
— Ага.
Лео думав так само.
Левко нетерпляче совав телефоном біля вуха, слухаючи довгі гудки й неуважно ковзаючи поглядом по вітринах найбільшого у Стокгольмі торговельного центру. Поряд, заклавши руки до кишень, крокував Сьома. Гудки плинули хвилину, після чого мобілка пискнула й на екрані висвітилось «Абонент Graham Kelly не відповідає». Ґрем тричі поспіль не відповідав на дзвінок.
— Дивно, — сам до себе прошепотів українець, зиркаючи на годинник.
— Ти чого так до нього добиваєшся?
Залишивши за спиною зал із фаст-фуд-ресторанчиками, від яких апетитно повівало турецькими, тайськими й індійськими спеціями, Левко, не дивлячись на товариша, спитав:
— Що у них із Ґремом?
— Тобто? — придуркувато уточнив Сьома, хоч обоє знали, про що питання.
— Що між Ґремом і Сатомі?
— Е… не знаю, — Семену не хотілося брехати. Думку про те, що напівправда — це та сама брехня, він старанно заштовхував на задвірки свідомості.
«Він не сказав “нічого”», — розривною кулею торохнуло по мозку Левка.
— Сьома, — голос українця набув вимогливої захриплості, — не вихляй і не жмакай мені мізки, я тебе, падлюку, наскрізь бачу! Ти ж говорив мені по «Skype», що між ними щось є. Ну, принаймні почав говорити.
— Я лише хотів розповісти, що вона й америкос стали більше спілкуватись, тож якщо ти й далі будеш тупити, то… — Сьома прикусив язика. Розмова не мала сенсу: Лео вже проґавив усе, що тільки можна. Росіянин був певен, що Ґрем переспав із дівчиною, можливо, не раз, і тому волів змінити тему, водночас усвідомлюючи, що це нереально: Левко не відчепиться. Брехати Сьомі геть не хотілося, та він відчував, що мусить приховувати правду: якщо Левко довідається про роман мулата і японки, їхня мандрівка, найімовірніше, накриється. А цього Сьома бажав менше за все.
— Так, Сьомо, ти маєш рацію, — за іронією долі українець поставився серйозно до слів росіянина якраз тоді, коли той цього найменше хотів. Левко вчетверте став набирати Ґрема, та, почувши кілька довгих гудків, перервав виклик. — Я маю поговорити з ним. Мушу все з’ясувати перед подорожжю. Не можна вирушати в таку глушину, не розібравшись у наших стосунках із Сатомі. Правда? — хлопець зиркнув на приятеля. — Поїду до нього на квартиру й поговорю віч-на-віч.
Семен був готовий підписатися під кожним Левковим словом, але тільки не зараз. Не цієї миті. Холодний вогник недоброго передчуття спалахнув у мозку: неділя, вечір, Ґрем не відповідає. Можливо, саме в цей час вони із Сатомі кохаються, і якщо Левко…
«А-а, чорт!»
— Просто зараз?
— Так. Чого відкладати? — Левко завернув до одного з виходів із «Kista Galleria», що вів до станції метро «Шиста».
Росіянин замотав головою та, не вигадавши нічого кращого, буркнув:
— Лео, не варто.
