До Паїтіті веде інша дорога. Вона з’являється просто посеред джунглів і пролягає південніше від шляху на Розколину Черепів. Якийсь час дороги йдуть паралельно. Утім, друга сягає глибше в нетрі та закінчується в сельві за десять кілометрів від Паїтіті. До місця, де починається південна кам’яниця, тягнеться непомітна стежка. Стежина відгалужується від північного шляху приблизно на його середині. Вам доведеться помучитись, доки знайдете її, бо майже напевно вона заросла й стала геть непомітною. Якщо ж не вдасться відшукати, звертайте на південь неподалік Розколини та прорубуйтеся навпростець крізь сельву, поки не наштовхнетеся на південну дорогу. Так буде довше, проте не дасте маху.
Після того як південна кам’яниця обірветься, продовжуйте рухатися строго на захід — джунглі там негусті — і протягом дня дійдете до руїн. Для наочності надсилаю оновлену версію карти.
І ще дещо…
Дорогою навколо вас можуть коїтися дивні речі. Іноді вам
Мабуть, вас також цікавить, чому я від початку не розповів про другу дорогу та чому сам не рвуся до Мадре-де-Діос. Я занадто старий, а на все інше… є причини… багато всіляких причин… Повірте, я не мав на думці ошукувати чи збивати вас із пантелику. Все, чого я хотів, — це бути певним, що карта й — найважливіше —
На цьому все.
Бережіть себе!
І нехай фортуна буде з вами до кінця.
Щиро ваш Ґуннар Іверс
17 березня 2012
Стокгольм
Левко із Семеном перезирнулись.
— Оце так пояснив, — сказав Ян, — «ви мусите знайти Паїтіті…», «на все інше є причини…», бла-бла-бла. Ти слушно говорила: дідок стрьомний.
— Ти теж вважаєш, що швед їздить нам по вухах? — Ґрем відклав аркуш.
— Ще й як, — підтакнув чех.
Українець і росіянин продовжували витріщатись один на одного, наче грали в гру хто кого передивиться.
— А я так не вважаю, — повільно промовив Левко.
— І чому це? — мулат саркастично скривився.
— Тому що Розколина Черепів, Голова Папуги, Аппер-Уінкер-Лейк, Лоуер-Уінкер-Лейк і мощена дорога є насправді та розташовані саме в тих місцях, про які писав Ґуннар. Швед не брехав, і я не бачу причин, чому йому брехати зараз.
Ґрем замислився.
— Гадаєш, це вона? — смикнув бровою Сьома, так і не відвівши очей від лиця Лео.
Українець мигцем збагнув, про що йдеться.
— Я впевнений, — рубонув він.
— Ви про що? — нашорошив вуха Ян.
— Стежка, про яку згадано в листі, є насправді, — пояснив Семен. — Ми її бачили.
— Чому я вперше про неї чую? — з відтінком обурення присікався американець.
— Бо ми вирішили, що це не так і важливо, — сховавши очі, злукавив Сьома: — Я гадав, то звірі стежку протоптали.
