Сьома поправив окуляри й затягнув анемічним голосом:
— Лео… Сімеоне… Я вас вітаю… Якщо ви читаєте цього листа…
— Бляха, припини! — пирхнув американець. — Ти гундосиш, як диктор у передачі про паранормальні явища. Попустися трохи, Семе. Думаю, в листі банальні напутні поради, — він висмикнув аркуш із рук росіянина: — Дай сюди!
І став читати:
Лео! Сімеоне!
Я вас вітаю! Якщо ви читаєте цього листа, то ви таки наважились. Отже, ви послухали старого маляра, плюнули на все й погналися за справжньою пригодою. Це добре. Принаймні це напевне краще, ніж марнувати час посеред затоптаних туристами археологічних сайтів на Юкатані чи в Єгипті.
Мені трохи дивно писати листа. Справжнього, не електронного листа, де не можна повернутися на рядок вище й одним кліком відредагувати написане. Хех. Упродовж останніх років навіть я, старий шкарбун, відвик від ручки та паперу. Менше з тим, я мушу…
Можливо, цей лист читає тільки один із вас. Байдуже. Я однаково звертатимуся до вас обох, як тоді, у майстерні на Остермальмі навесні 2012-го. Ви ж пам’ятаєте?
Можливо, вам під шістдесят. Тобто ви надумали вирушити до Перу, коли нічого цікавішого в житті не лишилося. І це з біса погано, бо шлях попереду непростий. Але навіть якщо ви двоє стариганів, у яких від ложки гострого соусу чилі на ранок випадає пряма кишка (як-от у мене сьогодні вранці — пардон) і які підхоплюються по двадцять разів за ніч, щоб випісяти кілька крапель рідкого скла, я однаково закликаю вас не відступати. Якщо ви пришкандибали до Сандерса самі, то зможете піти далі. Ні, ви мусите піти далі. Ви мусите знайти Паїтіті… Тобто переконатися в його існуванні. Бо відшукали Твердиню задовго до вас.
Безперечно, вас цікавить, для чого я надіслав листа на випередження. Мушу дещо уточнити стосовно карти, що її дав вам у Стокгольмі, до того, як ви забредете в сельву…
— Ну не йо… — вилаявся Левко. — Він би ще після повернення нам це сказав.
— Не перебивай, — утрутився Сьома. — Ґуннар тут ні до чого: він наголошував, що ми повинні зупинитись у Тора перед походом у нетрі, самі винні, що не послухали.
— Але навіщо було тицяти нам неправильну карту?
Семен відмахнувся й кивнув Ґремові.
— Читай.
…до того, як ви забредете в сельву. Кам’яний тракт, що пролягає від Лоуер-Уінкер-Лейк, огинає Розколину Черепів і нібито веде до Паїтіті, насправді є тупиковим. Дорога впирається в Розколину й обривається. Далі за Розколиною — найбільш непрохідні хащі, що мені довелося бачити в житті. Порівняно з ними решта території Мадре-де-Діос нагадує Кунґстрадґарден[85]. Колись давно ті, хто населяв Твердиню, влаштовували в тому глухому куті засідки на ворогів. Ви можете зазирнути туди (це займе день), однак я радив би втриматись — тільки згаєте час. Крім укритих цвіллю й сточених червами черепів, там нічого немає…
«Та що ви кажете», — проскочило в Левковій голові.
