— Байдуже, — прокректав у відповідь старий. Розчинивши двері, Сандерс пропустив уперед Яна. Затримався, повагався, озирнувся через плече та зрештою промовив: — Я радив би вам, хлопці, двічі подумати перед тим, як пертися назад у selva negro[86]. Та якщо не передумаєте, вам не завадило б оновити реманент.
Погляди приятелів зійшлися на купі розкислих від вогкості, подертих колючками та наполовину згризених мурахами рюкзаків. Тор мав рацію: після наскоку вогненних мурах третина спорядження стала непридатною, шкіра на бутсах розлазилася, мов туалетний папір, а одяг здебільшого нагадував вогку марлю.
Левко та Семен упівголосу перекинулися кількома словами. Лео розтулив рота, проте Сандерс випередив його.
— Я можу купити все необхідне. Тобто все, що зможу знайти в Пуерто-Мальдонадо. Завтра до обіду спорядження буде тут.
— Ми самі хотіли про це попросити, просто в нас майже не лишилося готівки. Тільки картки, — Левко безпорадно розвів руками.
— Нехай хтось поїде зі мною. В Пуерто є відділення «Banco de la Nacion»[87]. Якщо поталанить, у банкоматі, можливо, виявиться кількасот нуебо-солів.
— Я поїду, — зголосилася Сатомі.
— Тобі не можна самій, — повернув голову Левко.
— Я поїду з нею, — докинув американець, на підтвердження своїх намірів ступивши крок до дверей.
Левко застиг ні в сих ні в тих. Насупився. Він волів би поїхати замість Ґрема.
— Нехай їдуть, — сказав Сьома. Ставши так, щоб його бачив лиш українець, він шепнув: — Є розмова.
— Тоді вирішуйте, що мусите купити, й у дорогу, — Тор ступив за поріг.
Хлопці й дівчина швидко обговорили, що слід докупити: намет, два спальники, три пари взуття, розпалювачі для вогнища та ще інші, менш важливі елементи екіпірування.
Вийшовши на подвір’я та побачивши припнуту біля причалу місцями заляпану іржею плоскодонку, Левко похопився.
— Домовся з човнярем, — він звертався до Сатомі, уникаючи дивитися на Ґрема.
— З Атаучі?
— Так. Можна й з ним.
— На коли?
— Затягувати не варто. Нехай завтра вранці піджене човен до причалу коло халупи Сандерса. Як тільки повернетеся, відпливемо, добре?
— Добре, — кивнула японка. — Щось іще?
Сьома метнувся назад до хатини та повернувся із записником у руках. Видерши аркуш, він накидав на ньому електронну адресу й передав його Сатомі.
— Це мейл моїх батьків. Напиши, що з нами все гаразд і що наступного разу вийдемо на зв’язок десь за два тижні.
— О’кей.
— Я залишаю генератор увімкненим, — озвався Тор Сандерс, — заряджайте камери та що там іще у вас із техніки. Душ за будинком, туалет у кущах. Якщо маєте продукти, можете скористатися плитою — кухня на першому поверсі відразу за вітальнею.
Прощаючись, Ян простягнув Левкові руку.
— Бувай, друже, і… не ображайся, що зіпсував вам усе…
— Це ти мені пробач, — українець почувався дивно, бо якби не Ян, вони ніколи не зазирнули б до хатини Сандерса та не дізналися б про послання Ґуннара.
— Усе нормально.
— Ти зразу до Ліми чи зависнеш у Куско?
Чех невесело всміхнувся.
— Самому сумно. Спробую поміняти квиток, щоб вилетіти якнайшвидше. Якщо не вдасться, куплю на найближчий рейс.
— Зрозуміло. Тоді гарної дороги. Не хворій!
— Дякую! А тобі… — очі Фідлера потьмяніли, — …бажаю розшукати цю гниду.
Левко сяйнув короткою, мов зблиск сонячного зайчика, усмішкою.
Підійшов Семен, хлопці по черзі обійнялися. Тор Сандерс завів двигун старезного «Jeep Cherokee», сигналізуючи, що час рушати.
— Давайте сфоткаємося, — запропонував Ґрем, — усі разом. Знімете нас, Торе?
Не заглушуючи мотор, Сандерс вийшов із машини та зашкарублими пальцями взяв камеру з рук японки. Хлопці й дівчина стали пліч-о-пліч і обійнялися. Ліворуч — Сьома, за ним — Ґрем, обоє всміхаються. У центрі — Сатомі, зосереджено тупиться у вічко фотоапарата. За дівчиною стримить Ян, несфокусований, майже розгублений, думками він далеко від сельви, бачить себе в чистій і сухій кімнаті з кондиціонером над головою й основне — в кліматичній зоні, в якій від спеки піт не ллється з усіх бісових пор твого тіла, так, наче ти підгузок, який не змінювали цілий день. Праворуч прилаштувався Левко. Українець супиться, міркуючи про те, що мав би зреагувати першим і поїхати з японкою замість Ґрема.
Тор Сандерс зробив два знімки й віддав «Nikon» Семену.
Поставивши телефони, навігатор та акумулятор від «Nikon’а» заряджатися, Левко засів за ноутбук Семена та стежив, як проходить копіювання на жорсткий диск зроблених упродовж останнього тижня знімків. Процес ішов повільно: чи то SD-картка Сатомі була старою, чи то Семенів нетбук ледве дихав од спеки.
До вітальні зайшов загорнутий у рушник Сьома. Щойно з душу.
— Як вода? — не піднімаючи голови, спитав українець.
— Чудова! Там чорна бочка з північного боку будинку, за день нагріло добряче. Хоча за такої погоди я був би не проти крижаного душу.
— То лізь у річку.
— Пф-ф. Гадаєш, там набагато холодніше?
Росіянин підтягнув плетене крісло й умостився біля Левка.
— Ну як фотки?
Українець стенув плечима.
— Ще не переглядав, копіюється поки.
— Добре, — Семен зітхнув і, дивлячись убік, тихим голосом промовив: — Ти реально хочеш туди пертися?
