Сьома поклав аркуш перед себе, дістав іще один і почав перекладати повідомлення іспанською. Відірвавшись, пояснив:
— Хто б не знайшов послання, сумніваюся, що він помчить по нас у джунглі, навіть якщо повірить у написане. Це дорого та небезпечно. Найбільше, на що можна сподіватися, — це на те, що по нас вишлють літак, такий, як оцей, типу, на розвідку. Я вказав орієнтири, що легко розгледіти з повітря: Голова Папуги, Лоуер-Уінкер-Лейк, Аппер-Уінкер-Лейк. Якщо розвідник залетить достатньо далеко на захід, то знайде те, по що ми йдемо, й тоді, можливо, знайде нас. Дорогу вони нізащо не побачать.
Росіянин говорив так, наче напевне знав, що лист віднайдуть, тобто те, що ним доведеться скористатися. Це не подобалося Левку, тож хлопець іще більше насупився.
Сьома завершив переклад, згорнув обидва аркуші вчетверо, збоку надписавши жирними друкованими літерами «READ THIS»[88], потому вклав їх у целофанову торбину та скотчем приклеїв до останньої шибки з правого борту літака. На запиленому темному тлі складений учетверо папірець відразу впадав у очі… якщо стояти поряд із «Cessna».
— Гадаєш, помітять? — нахилив голову Левко, скептично роздивляючись приклеєний стрічкою пакунок.
— Той, хто тут уперше, — Семен зиркнув на протилежний край злітної смуги, де Ґрем і Сатомі витоптували місце для багаття й розпинали намети, — навряд. Але той, хто постійно літає, помітить.
Цього разу знизав плечима Левко. Не вірилось. Напис «READ THIS» здавався надто маленьким, його вдавалося прочитати, лише порівнявшись із краєм крила.
Росіянин сховав ручку до кишені й закинув на плечі рюкзак.
— А тепер можна й по дрова.
Наступного дня — у вівторок, 7 серпня — хлопці й дівчина вирушили в дорогу ще до сходу сонця. До обіду досягли кліфу Голова Папуги та вивантажили спорядження на берег.
Левко квапився, поводячись так, наче від швидкості руху залежало, чи знайдуть вони Паїтіті, ніби Твердиня (якщо вона існує) з дня на день могла провалитися крізь землю.
Перед заглибленням у ліси українець наполіг на привалі. Виявилося, що мотор «Tohatsu» може працювати в режимі генератора. Пального було більше ніж достатньо на зворотну дорогу, тому хлопці лишили двигун увімкненим і підзарядили всі наявні акумулятори. Левко приділив особливу увагу GPS-навігаторові, сподіваючись, що цього разу він витримає довше.
Зарядивши батареї, хлопці зняли «Tohatsu», закріпили його на дні поряд із каністрами, а потому замаскували човен у прибережних заростях. Узявши найнеобхідніше, подалися на південь.
Прорубана три дні тому стежка встигла зарости, проте пагони й ліани були свіжими, неміцними, тож не затримували просування. О пів на третю Лео, Сьома, Ґрем і Сатомі опинилися біля Аппер-Уінкер-Лейк, верхнього озера. Шлях, на який під час першої спроби змарнували майже день, зайняв не більше як дві години. За годину дісталися до Лоуер-Уінкер-Лейк і, обігнувши його з півночі, ступили на кам’яну дорогу. Трактом рухалися швидше, проте через кілометр Сьома запропонував збавити темп, щоб не проґавити бокової стежини.
Коли перевалило за п’яту й тіні під кронами стали густішати, друзі припинили пошуки й вирішили вибрати місце для ночівлі, розуміючи, що у півтемряві вони напевно прогледять дорогу.
— Може, ми вже її прогледіли, — пробурчав Ґрем.
Таке також могло трапитись. Те, що хлопці легко помітили стежку минулого разу, не означає, що вони так само просто виявлять її вдруге.
Українець, який ішов першим, розвернувся та зирнув на Семена. Сьома, сьорбнувши води через трубочку, що тягнулася від схованої в рюкзакові пляшки, кивнув, спонукаючи його говорити. Левко глибоко вдихнув і сказав російською:
— Чувак, може, ну його нафіг?
(…де ти, Лео, бачив свиней півтора метри на зріст?)
Він думав про гільзи, запломбовані зуби та чоловіка, який, цілком можливо, саме цієї миті стежить за ними крізь приціл автомата Калашникова. А тоді зненацька усвідомив, що витріщається просто на стежку. І перш ніж Сьома встиг розтулити рота, Левкова рука піднялась, а з губів злетіло схвильоване:
— Он вона!
Семен, Ґрем і Сатомі подивились у той бік, куди він показував. Посеред переплетення тонких стовбурів і гілок проступало ніби втиснуте всередину місце, за яким чорніла порожнеча. Прохід був невеликим: людина могла йти по ньому, лише злегка пригнувшись і нахиливши голову. Він чимось нагадував коридор у підводному човні.
Сьома переступив з ноги на ногу.
— То як: стаємо на ніч чи йдемо глянемо, що там?
Темрява стрімко зсідалася, тіні заковтували віддалені об’єкти, проте Левко пірнув у прохід. Почасти через те, що добре розрізняв навколишні предмети, а почасти тому, що побоювався залишатися на мощеному тракті. Після того як зустрівся поглядом із тим, хто стежив за ними в Розколині Черепів, він не мав бажання ночувати на дорозі чи навіть поряд із нею.
