Сьогодні понеділок, 6 серпня 2012 року, і ми вирушаємо вглиб лісів Мадре-де-Діос на пошуки загубленого міста Паїтіті.
Нас четверо, ми маємо карту й вичерпні інструкції, як дістатися Твердині, що нібито захована в джунглях на захід від Такуатіману.
Не так важливо, хто ми є, звідки прийшли та де взяли карту, що веде нас крізь сельву. Важливо інше: є ймовірність, що наша експедиція з причин, які від нас не залежать, може не повернутися з Мадре-де-Діос.
Літак, яким ми плануємо покинути Перу, відбуває з аеропорту Ліми 24 серпня 2012 року. Це означає, що найпізніше 18 серпня 2012 ми пропливатимемо повз цю злітну смугу, повертаючись до Пуерто-Мальдонадо, і — якщо все буде гаразд — заберемо записку.
А тому:
а) якщо ви читаєте це послання і 18 серпня 2012-го не настало, будь ласка, покладіть записку в пакет, переконайтеся, що він герметично закритий, і лишіть там, де знайшли;
б) якщо ви натрапили на це повідомлення після 18 серпня 2012-го, отже, з нами скоїлося лихо й ми не повернулися, відтак люб’язно просимо вас повідомити посольства Франції, США, Японії та України про зникнення їхніх громадян у тропічному лісі.
Усвідомлюючи безмежжя просторів, які займають ліси Мадре-де-Діос, ми даємо вказівки, де нас шукати:
• від цього місця ми продовжуємо шлях на північний захід і піднімаємося по Ріо-де-лас-П’єдрас (Такуатіману) до точки з координатами 11° 42′ 47″ пд. ш. 70° 22′ 58″ зх. д., де завертаємо у праву (як нам відомо, безіменну) притоку;
• просуваємось угору за течією приблизно на 30 км до скелі, що має форму голови папуги, біля неї залишаємо човен і вирушаємо крізь джунглі на південь;
• південніше від бескиду Голова Папуги розташовані два малі озера, відповідно на відстані 5 і 8 км від місця висадки, ми плануємо досягти нижнього (південного) озера, там завернути й далі рухатися на захід, сподіваючись дістатися до мети нашої експедиції протягом двох-трьох денних переходів.
Наперед вдячні за допомогу, якщо вона, звісно, знадобиться.
Сімеон Т.
Левко Б.
Ґрем К.
Сатомі Х.
06/08/12
Суплячись, Левко віддав аркуш Семенові.
— Ну що, як тобі? Бачу, незадоволений.
Послання було кострубатим, надміру офіційним і водночас надто кіношним, якимось сурогатним. Хоча не це непокоїло українця.
— Ти справді думаєш, що це потрібно? — він почувався, мов людина, що потрималася за хрест на власній могилі. — Ми наче як самі накликаємо біду.
Сьома стенув плечима.
— Поховавши, як страуси, голови між ніг, біду ми не відвернемо. Хочеться вірити, що лист не знадобиться, дорогою назад ми заберемо його, посміємося над собою та спалимо. Я просто хочу перестрахуватись.
— Чому ти не написав прізвища?
— Нам невідомо, хто тут вештається, Лео. Я подумав: якщо ми реально встрянемо в якусь халепу, а хтось таки знайде цей лист, працівникам посольств вистачить імен, щоб нас ідентифікувати. Якщо ж усе складеться добре, я не хочу, щоби хто-небудь у Мадре-де-Діос знав наші повні імена.
— Логічно. І ще: чому ти не написав про кам’яні дороги? Принаймні одна з них справді існує.
