— Не думаю. Той літак покинутий і, мабуть, давно не літав.
— Тоді що ми тут робимо?
— Тут бувають люди, — скоса глипнувши на Ґрема та Сатомі, Сьома раптом заговорив російською: — Если вдруг мои запломбированные в навороченной парижской клинике зубы окажутся среди тех, что мы нашли в Расщелине Черепов, я не хочу, чтобы это сошло им с рук, тем, кто завалил Расщелину черепами. Если вдруг со мной… с нами что-то произойдет, я не хочу, чтобы это произошло напрасно. Понимаешь? — Семен закрокував уперед, відхиляючи траву руками: — Поставите намети, о’кей? — попросив японку й американця. — А ми з Лео назбираємо дров на багаття.
Літак, як і казав Сьома, виявився старим. Можливо, він іще міг літати, але те, що його давно не піднімали в повітря, було безсумнівним: колеса вгрузли в землю, рулі висоти й елерони кволо обвисали, колись давно сніжно-білий фюзеляж посірів від дощів, заклепки на листах попідтікали іржею.
Левко обійшов «Cessn’у», обдивившись зусібіч, поки Сьома, скинувши рюкзак і присівши навпочіпки, дописував послання.
Закінчивши, росіянин простягнув товаришеві аркуш.
— На, читай.
Українець став спиною до сонця та заглибився в текст, виведений акуратними буквами:
