Упродовж останньої півгодини Сьома щось прискіпливо видивлявся на правому березі Ріо-де-лас-П’єдрас, час від часу звіряючись то із GPS-навігатором, то із роздобутою ще у Стокгольмі й до цього часу геть розлізлою картою.
Росіянин відповів, проте Левко не розчув жодного слова. Після семи з лишком годин поруч із майже безперервно працюючим двигуном, вони всі нівроку так оглухнули.
Левко та Сьома сиділи на носі човна, Ґрем кермував, Сатомі, розіславши на пласкому днищі спальник, прилаштувала голову на задню лаву й куняла.
— Шукаєш, де заночувати? — українець підсунувся ближче, щоби краще чути Семена. — Ще рано.
Сьома зиркнув на товариша.
— Хочеш до смеркання дістатися Голови?
Українець, зануривши долоню в потік води за бортом, смикнув плечима.
— Не вдасться, — заперечив Сьома, — в темряві проскочимо притоку.
Двоциліндровий «Tohatsu» працював надійно, хоча його потужності — 15 кінських сил — вистачало лише на те, щоб розігнати човен максимум до 20 км/год. За такої швидкості вони допливуть до Голови Папуги в кращому разі о першій ночі.
— Та однаково рано, — подивився на годинник Левко.
Тримаючись рукою за нагрітий на сонці гумовий борт, Семен перебрався на корму.
— Давай покерую, — запропонував Ґремові.
Перші три години американець кайфував від кермування BRIG’ом. Зате згодом, упродовж четвертої години, почав думати, що віддав би що завгодно, щоби вимкнути мотор: нестерпний шум кислотою роз’їв вуха, а вібрація, передаючись через руку на плече, розтрусила нутрощі, тож мулат із радістю пристав на пропозицію Семена.
Сьома присів біля «Tohatsu», швидко освоївся з керуванням і зменшив газ, одночасно скеровуючи човен ліворуч — до правого берега річки.
«BRIG» помалу сунув уздовж стіни з тропічної рослинності — дерев, кущів, повзучих рослин, — що нависала над мутною водою. Коли траплялися чистини, Сьома глушив мотор і, фіксуючи ручку коліном, обстежував їх у бінокль. Левко впевнився, що його приятель щось вишукує.
О 16:05, востаннє звірившись із навігатором, росіянин повів «BRIG» навпростець до берега.
— Що там? — Левко ненавидів моменти, коли Семен напускав на себе поважнючий вигляд і нікому нічого не пояснював.
— Стаємо на ночівлю, — незворушно пояснив Семен.
— То ти на сонці перегрівся чи від шуму в очах потемніло? — поцікавився Лео.
— Знайдемо місце, розіб’ємо табір і відпочинемо.
— Чувак, ти оглух? Ми марнуємо час, — сонце не пройшло й половини шляху від зеніту до горизонту на заході. — Ми спокійно відмотаємо ще півсотні кілометрів, перед тим, як ти перестанеш розрізняти, де вода, а де земля, і я впевнений, знайдемо краще за це місце.
Перед носом човна з води здіймалося хаотичне переплетіння гілок і рослин-паразитів, що тільки на вигляд здавалися тонкими й кволими. Насправді без мачете крізь них не пройти.
Сьома міг пояснити причини свого рішення, та вирішив по-інакшому.
— Давайте проголосуємо. Хто за те, щоби знайти чистину, поїсти й відпочити?
Дві руки в центральній частині човна вмить злетіли вгору. Сьома переможно всміхнувся.
— Навіть якщо я втримаюся, ми зупиняємося на ночівлю, брате.
Вони заштовхали «BRIG» у мангрові зарості та прив’язали його. Потім, орудуючи мачете, заходилися розчищати дорогу до берега.
Коли після десяти хвилин махання здоровенними ножами під ногами все ще хлюпала вода, Ґрем зупинився, витер піт рукою та сказав:
— Можна відкликати свій голос?
Семен не зреагував. Смішно вимахуючи мачете, він уперто продовжував врубуватися в прибережні зарості.
— Семе, я з тобою розмовляю, — підвищив голос мулат. — На біса ми сюди полізли? Дорогою траплялося повно місць, де можна було причалити просто до берега.
Раптово Сьома зник, наче шубовснув під воду.
— Сееем? — насторожено покликав американець.
— Він упав? — визирнула з-за Ґремового плеча Сатомі.
— Сплеску не було, — промовив Левко, витріщаючись туди, де щойно стояв Семен. — Його ніби… джунглі ніби проковтнули його… Сьо-о-о-ма!
У кущах заворушилось, і крізь гілля долинув спокійний голос:
— Ідіть сюди, плаксії.
Відхиляючи руками незрізані гілки, Левко, Ґрем і Сатомі поквапились до того місця, де востаннє бачили росіянина.
Першим крізь зарості продерся Левко та несподівано усвідомив: нетрі скінчилися, він стоїть на початку довжелезної просіки, обабіч якої здіймаються високі дерева. Росіянин тупцяв поряд, витираючи хусточкою обличчя.
— Ого, — здивувався українець. — Що це?
— Ти не здогадуєшся?
Слідом за Левком з’явився Ґрем, за ним — Сатомі.
— Злітна смуга? — тихим від невпевненості голосом припустив Левко.
Збивала з пантелику висока, майже по пояс трава, якою поросла розчищена ділянка.
— Тобі час на шоу «Найрозумніший», — зіронізував Ґрем, роззираючись. — Он літак.
Під деревами, в іншому кінці посадкової смуги, встромившись носом у зарості, стояла біла «Cessna» з червоними смугами на боках і пофарбованим у червоне кінчиками крил і рулів висоти.
Семен не відповів, прискіпливо вивчаючи вільну від рослинності смугу.
— Ти навмисне йшов сюди, правда? — спитав Левко.
— Так.
— Гадаєш, тут є люди? — українець кивком указав на одномоторний літак за кілька сотень метрів від них.
