— Лео, я тобі не казала… — дівчина стояла за спиною Ґрема, наполовину затуливши обличчя долонями, — я не думала, що це важливо для тебе, я… — і затихла.
— Бляха, та ж я на власні очі бачив! Він був із Яном Фідлером у ліжку! Голий! Обоє голі!
Ґрем поблажливо всміхнувся.
— Того вечора у мене справді був секс. Тільки не з Яном, а з Сатомі, — через відверто знущальний тон Семенові нестримно закортіло зацідити Ґрему в писок. — За хвилину до того, як приперся ти, до мене ввалився спітнілий на бігу чех і переконав зробити те, що ти бачив: залізти під одну ковдру, — американець зверхньо випнув підборіддя: — Це все твої друзяки вигадали!
— Що вигадали?
— Не говорити тобі. Не розповідати про мене й Сатомі. Не хотіли тебе травмувати.
— Але чому?!
— Боялися, що розсваримось, і поїздці кінець. Думали, без тебе нікуди не виберемося.
— Краще б і не вибиралися, — розпачливо вставила Сатомі.
— Ян заштовхав Сатомі до ванної та вскочив у ліжко якраз перед тобою. Я був проти, проте змирився — та й то лише тому, що попросила Сатомі.
Лео позадкував глибше в тінь, гамуючи зрадливе тремтіння нижньої губи. Порожнеча у грудях розросталась.
— Ти знав про це? — ледве ворушачи губами, спитав він.
Семен, похнюпившись, мовчав.
— Сьомо, відповідай… — зовсім тихо.
— Так, — іще тихше мовив росіянин.
— Як ти міг? Увесь цей час… — Левко боявся говорити, відчуваючи, що після кожного наступного слова може розридатися. Хапнувши повітря, він усе ж вичавив: — Я вірив тобі.
Семен, низько схиливши голову, знову змовчав.
Постоявши кілька секунд, Левко рвонув уперед. Розкидав ногами вогнище, розтоптав головешки й метнувся геть із табору. Страшенно хотілося втекти, забігти кудись далеко, щоби не чути й не бачити своїх товаришів. Чи то пак, тих, кого вважав товаришами. Проте Левко був у пастці. Всюди, куди б не поткнувся, його піджидали наїжачені гіллям і липким листям джунглі.
Через кілька метрів хлопець ускочив у сельву. Гілляччя боляче захльоскало по ногах, тулубові, обличчю. Пітьма була нестерпною, ще чорнішою за ту, що розрослась у його грудях, і Левко злякався. Бігти далі перехотілося. Власне, бігти не ставало куди. Іще кілька невпевнених кроків — і хлопець спинився.
Водночас повернутися він не міг. Вибравши місце, де гілки не штрикали під боки, Левко опустився на землю.
Ґрем, Сатомі та Семен лишились у темному таборі.
У теплому повітрі дотлівали рештки розкиданого вогнища.
Зібравши розкидані дрова, Сьома старанно роздмухував багаття.
— Ти вважаєш, розказувати не треба було? — Ґрем стояв за хлопцевою спиною. Японка тулилася до американця, зрідка кидаючи неспокійні погляди в той бік, де зник Левко. Їй було некомфортно.
Семен припинив дмухати, повернув голову.
— Не знаю.
— А ти? — Ґрем торкнувся кінчиком носа щоки дівчини.
Сатомі стенула тендітними плечима.
— Однаково він раніше чи пізніше дізнався б. Ми мали йому сказати…
— Але не тут, — буркнув Сьома.
— Він чіплявся до Сатомі, — наїжачився мулат.
— Ґреме, не починай. Ти міг вирішити все по-інакшому.
Під конусом із гілок умить виразно прорізалося полум’я. Сьома хекнув і примружився: теплом обпекло очі. Вогонь прудко розростався, радіючи, що вибрався на волю.
— Ти вважаєш, було б краще, якби я просто стояв і дивився?.. Семе, не мовчи.
— Міг би викласти все делікатніше. Ти був грубий, як селюк.
— А, — махнув рукою Ґрем, — начхати.
«Мудак», — подумав росіянин із невластивою для себе жовчю.
Японка й американець, не розчіплюючи обіймів, присіли на каремат коло вогню. Семен відсунувся. Хвилин із десять усі троє мовчали, спостерігаючи, як гарячі язики витанцьовують на чорних гілках.
— Хочу додому, — шморгнула носом Сатомі.
Ґрем поцілував її у волосся, а тоді прискіпливо глипнув на росіянина.
— Як гадаєш? Валимо?
Сьома підклав у багаття кілька галузок. Вони виявилися сирими. Вогонь засіпався, зашипів. Росіянин навмисне не відповідав, тягнучи час, щоби подратувати мулата. І так було зрозуміло.
— Зважаючи на те, що тільки-но сталося, — взявся доводити Ґрем, — невже ти наполягатимеш на…
Семен недослухав його.
— Зранку вирушаємо назад, — вибору не лишалося. Продовжувати експедицію за таких обставин безглуздо та небезпечно.
Сатомі не стримала полегшеного зітхання, після якого знову запала мовчанка. Багаття догризало головешки. Ґрем заколисував японку. Дівчина дрімала. Сьома, не змигуючи, дивився на вогонь. Коли-не-коли росіянин зводив голову та крутив нею навсібіч, промацуючи очима морок. Немовби чекав на щось, що мало з’явитись із джунглів. Потім знову втуплювався у багаття.
Так просиділи ще з півгодини. Левка до кісток обгризали москіти, проте він уперто не виходив із кущів.
Зрештою Семен підвівся.
— Піду поговорю з ним.
— О’кей, — байдуже муркнув американець.
Перед тим як рушити туди, де засів українець, Сьома вкотре роззирнувся та напружено прислухався. Нетрища стояли моторошно мовчазними. Із темряви не долітало нічого — жодних шерехів чи перегукування мавп. Не чути галасу птахів. Жодного звуку. І це гнітило.
