— Як ти повернешся? Ми заберемо його.
— Збудую пліт і тягтиму вздовж берега.
— Будь ласка, Лео, — японка таки почала впрошувати. — Поїхали назад разом.
— Слухай, бадді. — Американець посерйознішав. — Припиняй це. Я без жартів. Ти ж можеш загинути… Лео, хай там що між нами сталось, я хочу сказати, що все ще вважаю тебе другом і…
Левко показав Ґрему середній палець.
— А оце все, що я хочу сказати тобі.
Мулат стулив рота й відвернувся. Якийсь час вагався, ніби готуючись знову заговорити, проте так нічого й не вимовив і пішов до намету. Сатомі щось жалісно зашепотіла, не пускаючи хлопця. Той зашипів у відповідь, відтіснив дівчину та поліз досередини.
До намету підійшов Семен. Присів навпочіпки й, не зазираючи, відкарбував:
— Я лишаюсь із ним.
— Що ти сказав? — вистромився американець.
— Я піду разом із Лео.
Мулат грубо вилаявся. Ще один.
— Куди ви, в дідька, підете?
— Шукати Паїтіті.
— Ви сказилися! Ти нічого кращого не міг вигадати?
— Він не відступиться, я знаю Лео. Його гординя заввишки з Бурдж-Халіфа в Дубаї.
— Але це не причина лишатися з ним у цій неймовірній гущавині!
— Це я винен. Потрібно було розповісти йому все до початку поїздки. Можливо, ми б не поїхали, проте напевне уникнули б цієї ситуації. Я не можу покинути його напризволяще.
Зненацька Ґрем відчув лоскіт у животі. До такого він виявився геть неготовим. Левко із Семеном були беззаперечними лідерами в усьому, що стосувалося вибору маршруту й організації експедиції. Вони ухвалювали рішення та відповідали за них. Залишитися наодинці означало взяти на себе всю відповідальність. Ґрем сумнівався, що самотужки виведе Сатомі з лісу. А що, як вони заблукають? Або човна не знайдеться на місці? Або… Та яка в біса різниця: чого тільки не трапиться в цьому смарагдовому пеклі?! Американцю більше, ніж Левкові, не хотілося лишатися сам-на-сам із джунглями.
— Семе, це неправильно, — силкуючись не виявляти хвилювання, заторочив Ґрем. — Не відступайся. Давай іще раз спробуємо його переконати.
Поруч із американцем вигулькнуло кругле личко Сатомі.
— Я теж залишаюсь.
— Ти?! What the fuck?! Ти при своєму розумі?
— Сем має рацію. Ми не можемо покинути Левка самого.
— О Господи… У вас від спеки скипілися мізки, та ви просто…
Семен підвівся та почовгав назад до вогню. Він сказав усе, що мав. А далі — хай буде, як буде. За його спиною американець щось запекло доводив своїй дівчині. Сатомі час від часу не менш запекло протестувала.
Сьома присів коло українця. Безмозкі жуки один за одним пікірували в полум’я. Окремі влітали просто в пурпурні вогняні язики та лускали з чудним звуком, як попкорн на сковорідці. Інші падали неподалік, але продовжували, розплавлюючись і агонізуючи, отупіло повзти до вогню — назустріч смерті.
Переповідати розмову не було сенсу. Левко й так усе чув.
— Ти знаєш, куди йти?
— На захід. Якщо Твердиня існує, то вона десь там…
— Добре. Я лягатиму. До завтра.
Левка терзали суперечливі почуття. Він перекрутив епізод на свою користь, лишив за собою останнє слово, проте… не відчув ані крихти радості. Вони лишаються у Мадре-де-Діос. Чорт забирай, невже воно того варте?! Він подумував гукнути Сьому, запитати, чим той пояснює зникнення дзвонів, чи справді вважає, що їхня ватага зайшла надто далеко, й іще багато речей, які неабияк бентежили. Та не насмілився. Натомість сказав:
— На добраніч.
Семен поліз у спальний мішок. Стало тихо.
То була їхня точка неповернення. Остання миттєвість, коли вони ще могли впливати на подальші події.
Ламаючись, затріщало гілля. Хтось, не криючись, пробивався до табору.
Грубо вирваний зі сну, Левко вивільнився зі спальника й сів. Подекуди над головою зблискували сріблом зорі. Хмари відкотилися за обрій, здається, вдруге за час подорожі оголивши небо, проте місячного сяйва не вистачало. Гіллясте склепіння сумлінно охороняло темряву при землі. Тримаючи витягнуту руку перед собою, Левко не бачив далі від ліктя.
Через секунду після пробудження його серце заскочило в горлянку й зірвалося на галоп. Що це?
Тріск не стихав. Ближчав.
Ліворуч вжикнула блискавка спальника.
— Лео? — українець не бачив обличчя, проте за голосом упізнав Семена. — Ти чуєш?
Страх лляним клоччям законопатив дихальні шляхи. Левко мовчав.
— Лео?! — Семен задихався.
Левко простягнув руку вбік і схопив росіянина за передпліччя.
— Не кричи. Я тут.
— Що це? — голос тремтів, наче Семена били дрижаки від холоду.
— Не знаю. Треба розбудити Ґрема та Сатомі.
Нікого будити не довелося. Праворуч долинув шурхіт, хтось виповз із намету.
— Хлопці, ви це чуєте? — то була японка.
— Так.
— Мені страшно.
— Нам теж.
Слідом за дівчиною з-під тенту з’явився американець. Сонно покрутив головою.
— Це хтось із наших? — спросоння він вирішив, що то Левко знову подерся в нетрі.
Сатомі заперечно мотнула головою. Мулат радше відчув, аніж розгледів оте мотання. І тут до нього дійшло: Лео та Сем поруч із ним у таборі. Із джунглів протискається щось чуже.
