Стікаючи потом і адреналіном, вони віддихувались і прислухалися, готові дременути будь-якої миті — щойно зачують щось підозріле. Проте ловити особливо було нічого: сельву огорнула гнітюча тиша.
— Що то було? — нахилившись до Семена, прошепотів Левко. Газ у противедмежому балончикові, схоже, скінчився, та він продовжував стискати його в руці. Пальці збіліли від напруження.
— Цить… — Сьома приклав указівний палець до губ українця.
— Звідки в тебе газовий балончик? — запитав Ґрем, але йому ніхто не відповів.
Спливло п’ять хвилин. Нічого не змінювалося. Напруження м’язів не відпускало, проте принаймні хлопці припинили тремтіти.
— Може, це якийсь мандрівник? Просто вийшов до нас… — припустив Левко.
— Ага, — відрубав росіянин. — Посеред ночі, та ще й із закоченими очима без зіниць.
— Ти теж бачив…
— Ще б не побачити.
— Фак! Мені страшно.
У цій частині тропічного лісу дерева мали не такі густі крони: світло зірок проникало глибше в сельву. Призвичаївшись до пітьми, хлопці могли бачити один одного, розрізняли кущі папороті, велетенське листя міконії[93] та обвиті ліанами стовбури невідомих дерев. Ґрем окинув товаришів поглядом, а тоді, завмерши, спитав:
— А де Сатомі?
Розчавлені страхом, приголомшені власною безпорадністю, хлопці зачаїлись у хащах. Попервах Левко рвався на пошуки Сатомі, проте Семен угамував товариша. Навіть зі світлом налобника в такій глушині японку не розшукати. Легко пройти за півметра й не побачити дівчини. Крім того, яскравий діодний промінь умить вкаже на їхнє місцезнаходження тому, хто вийшов із нетрищ.
— Найвірогідніше, що Сатомі десь поряд із табором. Залягла, як і ми, й вичікує.
— Сьомо, та не можемо ми сидіти, склавши руки.
— Дочекаємося сходу сонця, тоді вирішимо.
Ґрем не втручався, радіючи — якщо в такій ситуації хоча б чомусь вдавалося радіти, — що пітьма приховує панічні судоми, котрі раз за разом прошивали його тіло, а також мокру пляму на його шортах спереду.
На ранок у сельву почали повертатися звуки: подуви вітру, щебет птахів…
Ґрем і Левко лежали із заплющеними очима, по-собачому згорнувшись калачиками на купі підгнилого листя. Вони не заснули. Вони вирубилися, сягнувши межі нервового виснаження. Семен не склеплював повік, прискіпливо озираючи довколишні нетрі. Серце гупало так, наче він уже встиг під зав’язку заправитися кавою.
Сонце зійшло о 6:01, проте по-справжньому розвиднілося лише на початку восьмої.
Уночі хлопці забігли в особливо густу частину тропічного лісу. Довкола громадилися товстенні стовбури бавовняних дерев[94]. Окремі досягали трьох метрів у діаметрі. Біля підніжжя вони виглядали товстішими — завдяки вертикальному корінню, котре нагадувало стабілізатори космічних ракет. Крони годі було розгледіти.
Росіянин розштовхав товаришів.
— Піднімайтесь.
Левко щось муркнув у відповідь, спросоння не усвідомлюючи, де він. Зате Ґрем умить підхопився.
— Уставай, — Сьома поплескав українця по спині.
Левко підвівся. «Frontiersman» валявся біля ніг.
— Я що, заснув?
— Так, — підтвердив Сьома.
— А ти?
— Я не спав.
Потираючи очі, Ґрем із Левком роздивлялися навколо. Майже повсюди погляд упирався в сірувато-коричневі колони стовбурів. Левко подумав, що за такими можна заховати танкову колону — запросто, один за одним, — і доки не обійдеш, нічого не побачиш.
— Нам треба повернутися до табору, — сказав Семен. — Оскільки ми не маємо зброї, це треба зробити тихо. Розумієте?
Левко і Ґрем кивнули.
— Тоді пішли.
Почали скрадатися: попереду Семен, за ним Левко, американець позаду.
Коли вийшли з-поміж бавовняних дерев, довкола посвітлішало. Вдалині проступила чистина, на якій вони стояли табором. Крізь листя кущів і нижчих дерев проглядалась яскраво-жовта верхівка намету.
Сьома, припавши ледь не до землі, задріботів до табору. За десять метрів від намету він упав на черево й поповз. Американець із українцем робили за його прикладом. Через хвилину всі троє простяглись у кущах навпроти вогнища.
— Щось бачиш? — штурхнув ліктем товариша Левко. Як і під час перебіжок, він тримався трохи позаду Семена.
— Намет, вогнище, спорядження… ніби все на місці.
— Ні. Я не про те. Щось незвичайне?
Росіянин не відповів. Лео підповз ближче — і тієї самої миті водночас із Сьомою побачив силует. З іншого боку вогнища, якраз у місці вчорашньої появи чорношкірого, хтось стояв.
— Бля, — затремтів Левко. — Ти бачиш?
Силует стримів нерухомо.
— Тс-с… Бачу.
— Це той самий?
— Не певен. Може.
— Тікаємо.
Спершу Сьома теж перелякався, проте його критичний розум остудив ляк, швидко розклавши все по полицях.
— Стій, — і він ухопив українця, котрий уже лаштувався дати драла, за футболку. — Не може бути.
— Чого не може бути? — істеричним шепотом видав Левко, простягаючи перед себе порожній балончик із газом.
— Це той самий негр, глянь на здутий живіт.
— Але… — Левко не мав що додати. Очі вилазили з орбіт.
— Він не міг стояти там усю ніч.
Роздивившись обриси людини, Ґрем запхинькав і сховав обличчя в листя.
