— Це не галюцинація, — сказав Левко.
Сьома швидко закивав головою.
— Так, це вертоліт.
Тепер до них долинало чітке характерне чахкання: в-вух-фух-фух… в-вух-фух-фух. Лопаті стрімко розсікали повітря. Звук набирав сили, вертоліт швидко насувався з півночі.
У Ґрема затремтіли губи, а лице неначе підсвітили зсередини ліхтарем: землисто-сіре до того, воно набуло звичного кольору какао з молоком.
— Нас урятують!
Семен скоса зиркнув на товариша та невдоволено вигнув брову. Відповісти росіянин не встиг, оскільки в цей час хлопці помітили гелікоптер. Те, що гвинтокрилу машину майже повністю затуляли крони бавовняних дерев, не заважало визначити її місцезнаходження: потік гнаного до землі повітря кошлатив верхівки, стріпував листям, на тлі неба вимальовуючи строкаті візерунки з мерехтливих світлових плям.
Хлопці закам’яніли, не знаючи, що думати. То було неймовірним: опинившись чортзна-як далеко від цивілізації, несподівано натрапити на один із її найбільш технологічних продуктів!
Вертоліт наблизився та завис за півсотні метрів від того місця, де, позадиравши голови, застигли хлопці. Він сунув надзвичайно низько, іноді здавалося, що полози черкають найвищі гілки. Із передньої опуклої скляної частини кабіни пілоту відкривався огляд того, що відбувалося внизу. Корпус, гвинти й вікна гелікоптера були повністю чорними. Проте не того блискучо-кітчевого кольору, що властивий піжонському транспортові (представницьким седанам, яхтам чи приватним літакам) і розкриває бажання власників виділитись. Вертоліт був незвично матовим, без жодного відблиску. Здаля його було непросто помітити. Іноді гелікоптер зависав над певним місцем, помалу обертаючись навколо вертикальної осі.
— Хто це? Що вони тут роблять? — гукнув Левко.
— Може, це… — почав Сьома.
— Що? — не розчув українець.
— Я не знаю… не знаю.
Хлопці не опускали голів. Ґрем намірився вискочити на відкрите місце та закричати, привертаючи увагу, коли Семен зненацька розвернувся й потягнув товаришів за коміри до лісу — глибше й подалі, під захист заростів.
— Що ти робиш? — мулат легко вирвався та люто відштовхнув росіянина. — Ти що, не розумієш? Це наш порятунок! Десь тут є люди, цивілізація.
— О так! — Сьома вишкірився. — Ця цивілізація кілька годин тому підкинула нам мертвого негра.
Левко не міг упізнати Семена. Він іще ніколи не бачив товариша таким. За три тижні джунглі виліпили з росіянина нову істоту. Хлопець нагадував загнаного звіра: переляканий, але водночас готовий учепитися в горлянку кожному, хто лише посміє підступити. Лихий. Імпульсивний. Нарваний. Він знову схопив американця за футболку, втримуючи його.
Рев лопатей шматував атмосферу зовсім поряд.
— Пусти!
Хай там як, але серед них саме Семен найкраще розумів, що відбувається. Хлопець правильно припустив, що люди в гелікоптері — ті самі, що підкинули їм мерця (або ж їхні спільники). Вони небезпідставно сподівалися, що після нічної колотнечі їхня четвірка миттю вшиється. Тобто вирушить на схід у напрямку Ріо-де-лас-П’єдрас. Вони не могли передбачити, що Сатомі забіжить у джунглі й решті загону доведеться піти на її пошуки. На захід. «Схоже, — подумав Сьома, — після того як ми забрели в нетрі, вони загубили нас, і це означає, що ми…»
— Не смій висовуватися, — закричав він на вухо Ґремові, — вони шукають!
— Що шукають?
— Не що, а кого.
— ?
— Нас.
…Вертоліт покружляв іще декілька хвилин, знижуючись так низько, як тільки міг. Одного разу він підлетів настільки близько, що хлопці бачили, як обрубані лопатями гілки падають на землю. З такої віддалі за тонованим склом кабіни можна було розгледіти контури пілота й пасажира. Двоє. Здається, їх було лише двоє.
Не знайшовши нічого, чорний гелікоптер набрав висоту й подався на захід…
Левко помітив її першим. Хлопець хвилин із п’ять продирався наосліп, давно загубивши слід, чуючи, як десь праворуч і позаду борсаються в заростях Ґрем із Семеном, коли зненацька хащі розступилися. Власне, то була ілюзія — нетрища не розступались. Левко сам випав із них на пологий схил, як шматок старого тиньку, що відстав від стіни. «Дежа-вю», — перше, що спало на думку, коли він піднявся. Він уже бачив це місце. От тільки де? Цього не може бути, бо він тут уперше…
Схил тягнувся до поплямованого ряскою й лататтям видовженого озера й лише подекуди був укритий хирлявою рослинністю — переважно дрібнолистяними кущами й тонкою травою, що досягала поясу. Обличчя обпекло сонячним світлом. Після одвічної тісноти й мороку тропічного лісу Левко розгубився. Здалося, наче його телепортували в просторі; він озирнувся, шукаючи очима ліс. Упевнившись, що джунглі нікуди не зникли, хлопець подивився вниз і… вгледів Сатомі. Зіщулившись, підтягнувши коліна до губ, японка лежала у вим’ятому в траві заглибленні поряд із водоймою.
— Я знайшов! Знайшов! — загукав українець. — Он вона!
Ліворуч виднілася смуга прим’ятої трави й поламаних кущів. Схоже, Сатомі котилася схилом, поки не зупинилась, наштовхнувшись на достатньо густу масу рослинності.
