Левко напружився до краю. Квадрицепси на ногах затріщали. Ліва литка завібрувала, сигналізуючи про наближення болючої судоми. На жаль, усі старання були марними — Лео та Сьома почали завалюватись. Останньої секунди українець поборов відразу та схопився обома руками за здутий живіт. Тіло виявилося холодним, вогким і на диво піддатливим. До горла підкотила хвиля нудоти. Зате вони встояли.
Ґрем тупцяв за кілька кроків від них і отупіло спостерігав.
— Усе ок? — бевкнув згори росіянин.
— Ріж давай!
І Сьома почав різати. Мертвяк задриґався, немов живий. Кучерява голова гойдалася, наче довбешка ганчір’яної маріонетки, якраз понад Левковими очима. З мертвого рота досі смерділо. Та найстрашнішим був язик, який вивалювався з горла. Нічого страшнішого Левко не бачив за все своє життя. Хлопець відчув, що в нього підгинаються коліна. Цього разу не від напруження. Стало млосно. Перед очима замигтіли червоно-сірі цятки, руки заніміли, а на спині, шиї та щоках воднораз засріблилася кольчуга з краплин холодного поту.
— Швидше, — з благанням вичавив Левко.
Линва зі штучного волокна не піддавалась.
— Не можу!
На півсекунди — не більше — в Левкових очах потемніло. Він відпустив негра, хапнув ротом повітря, став осідати. Тієї самої миті Сьома перетяв мотузку. Шурхнувши, вона зникла в плетиві ядучо-зелених епіфітів[95], а тіло посунуло додолу. Росіянин не встиг навіть зойкнути, тільки відкинув подалі ножа, як через секунду вони втрьох простяглися на мокрому смердючому листі: внизу — Левко, над ним — мертвий негр, устромившись оголеним горлом хлопцеві в потилицю (могло здатися, що мертвяк прагне з’їсти голову українця), а згори — Семен.
— Устань із мене! От бля! Злізь! — борсався українець, відчуваючи, як мертвий язик заплутується у волоссі.
Сьома хутко сповз із трупа, проте не взявся допомагати товаришеві. Сидів, відкинувшись, впирався руками в землю та загальмовано дивився на бездиханне тіло. Ґрем також не рвався допомагати.
— Зніміть його з мене! Стягніть на хер! — кричав Левко. Негр був ізбіса важким.
Семен так і не торкнувся чорношкірого. Навіть відповз трохи.
Зрештою Левко виборсався з-під тіла. Завмерши навкарачки, переводив подих. І саме тоді його знудило. Власне, хлопець більше кавкав, ніж спорожняв шлунок, позаяк блювати особливо було нічим.
Порозповзавшись у різні кутки табору, вони трохи посиділи. Приходили до тями. Зрештою Левко встав і потягнув мертвяка геть від табору. Семен мовчки приєднався до нього. Разом вони відволокли негра до лісу, вклали між двома пласкими коренями й закидали згори листям.
— От і все, — хрипко сказав українець.
— Так. Тепер ходімо по Сатомі, вона не могла забігти далеко.
Хлопці озброїлися мачете й подалися туди, де вчора ввечері востаннє бачили дівчину.
Ґрем простував попереду.
Знайти японку виявилося не так просто, як здавалось. Налякана побаченим, вона бігла напрочуд довго, в шоковому стані ігноруючи пітьму та колючі гілки. Хлопці здогадувались, у якому приблизно напрямку вона рухалася. Проблема полягала в тому, що до ранку більшість слідів щезла. Шукаючи зламане гілля та шматки одягу на колючках, Левко, Ґрем і Сьома повільно просувалися на південний захід.
Після двадцяти хвилин пошуків слід загубили остаточно; Сатомі ніде не було. Хлопці порадились і розділилися: вирішили йти паралельними смугами, тримаючись на відстані тридцяти метрів один від одного. Так їм удасться захопити більшу територію.
Ще за якийсь час почали по черзі гукати.
— Сатомі! Сато-о-о-мі!
Ховатися від невидимого ворога не було сенсу. Зараз основне — знайти дівчину. Крім того, вигуки слугували своєрідним сигналом для інших членів гурту: зі мною все гаразд, продовжую пошуки.
Крайню ліву позицію займав Левко. Через тридцять метрів від нього йшов Сьома. Праворуч від росіянина вів пошуки Ґрем. У такому порядку вони й гукали.
Левко:
— Сатомі!
Секунд за п’ять Семен:
— Сатоми-и-и!
І через такий самий проміжок Ґрем:
— Satomi!!
Українець так звикся з такою послідовністю, що не зразу усвідомив, що під час чергового, мабуть, десятого за рахунком, перегукування Сьома не відповів. І лише зрубавши кілька ліан, Левко зупинився. Подумки полічив до п’яти. Потім до десяти. Нічого. З того боку, де рухався росіянин, не долинало жодного звуку.
— Сьома, — неголосно покликав хлопець.
Мовчання.
— Семене!
Майже відразу у відповідь:
— Ану тихо! — то був голос Сьоми. Відверто чимось стурбований.
— Ти щось знайшов?
— Що у вас там таке? — насторожений тишею, долучився американець.
— Замовкніть! — наказав росіянин.
Левко не послухався.
— Сьомо, все гаразд?
— Ідіть сюди.
Лео став продиратися праворуч.
Там, де йшов Семен, зарості були не такими густими. Йому майже не доводилось орудувати мачете. Протиснувшись, Левко побачив товариша — з опущеним ножем і високо задертою головою.
— Чуєш? — підняв палець росіянин.
— Нє…
Із заростів вибрався Ґрем. Сьома приклав палець до губ, прохаючи хлопців не шуміти.
І зрештою вони почули.
— It cannot be[96], — в очах американця проскочила недовіра.
