Левко відповз, затулив лице руками та замружився. Провів долонями по обличчю вниз; спинив під щелепою, обхопивши шию. Тепер сидів, упершись ліктями в коліна, піднявши лице до неба. Повільно розплющив очі. Небесний купол був чистим, але не блакитним. Він не палахкотів приязною синню. Був блідим, якимось сивим, вицвілим. Ґрем і Сатомі німували. Атмосфера пропарювалась, із озера тягнуло солодкавими випарами. «Це повітря отруєне, — подумав Левко, — а нетрища прокляті. Атаучі мав рацію: ми всі здохнемо. Ми забрели надто далеко, й демони не відпустять нас назад… А перед тим, як здохнути, збожеволіємо. І заради чого?! Заради якихось руїн — довбаної кучугури каменів із фотографії бездарного художника».
Хлопець хрипко розсміявся. Японка косо зиркнула на нього та несамохіть відповзла далі.
Небо зовсім втрачало колір, розжарюючись до сліпучого-білого. Зненацька Левко насторожився. Над головою не було хмар, не було навіть туманної поволоки, та він чомусь не відчував жару від сонця. Хлопець телющився просто в розпаленілу білість, проте в очах не пекло. Не було того приголомшливого ефекту від навали теплого сяйва, котре огорнуло його, щойно він вискочив із нетрів і побачив озеро. Він сидів у тіні.
Українець роззирнувся. Вони знаходилися на відкритій галявині, та… водночас у затінку від чогось.
І знову — дежа-вю. Він був тут. Так. Чи ні?
Це неможливо…
Що за чорт?!
Було щось неправильне в розташуванні тіней біля озера. Лео довго не помічав цього, бо після стількох днів під покровом тропічного лісу (куди світло не проникало, а якщо й пробивалося, то тільки розсіяне, нездатне породжувати тіні) мозок відвик від правильного геометричного розподілу світла й тіней. Хлопець підвівся. За місцем, де він знайшов Сатомі, тяглася смуга високого очерету, що заступав озеро й те, що за ним. Розгрібаючи руками цупкі стебла, українець узявся продиратися до водойми. Крок, другий, третій… Під кедами захлюпала вода. Очерет став щільнішим, лиховісно заскрипів, не піддаючись. Левко не відступав. Вода сягнула колін, у кеди поліз глинистий намул, а тоді… очерет скінчився.
Лео стояв по коліна в теплій воді й, не змигуючи, дивився перед себе. Протилежний берег прямовисно злітав у небо. Вертикальний схил сягав у висоту п’ятнадцяти метрів і був рясно вкритий рослинністю. Лео посунувся ще на крок уперед, не вірячи власним очам. Щелепа відвисла. Крізь діри в зелені проглядалися частини кам’яної стіни, що повторювала мури Саксайуамана: прямі лінії, заокруглені кути, ідеально припасовані одна до однієї грані. Все абсолютно таке саме, за винятком одного: брили були у стократ більші за й без того немалі камені Саксайуамана.
Хлопець повів очима вгору, всюди споглядаючи одне й те саме: колосальні, майстерно оброблені моноліти. Це не схил пагорба. І не спад урвища. Перед ним — стіна.
Нагорі стіна обривалася рівною горизонтальною крайкою. Левко не так побачив, як інтуїтивно осягнув, що це лише перший виступ. Над ним здіймається ще один, а далі — ще й ще. Українець стояв надто близько, через що не міг їх бачити, проте припускав, що саме верхні виступи муру, котрий налічує десятки метрів у висоту, заступали сонце. Те, що він сприйняв за улоговину з продовгуватим озером, насправді виявилося ровом перед височенною кам’яною твердинею. Їхньою Твердинею.
Іззаду захлюпало. З очерету вийшла Сатомі.
— Що тут? — почала вона й затнулася. — Ой…
Левко проігнорував її.
Зацікавлений, до них пробрався Ґрем. Американець вистромився з очерету й завмер, не насмілюючись іти далі. Всі троє стояли шоковані, викинувши з голів усе, крім руїн.
— Це те, що я думаю? — перервав мовчанку Ґрем.
Українець ворухнувся. Запустив пальці у відросле волосся та зімкнув їх на потилиці.
— Знайшли… — сказав він.
На більше йому не вистачило сил.
Коли Семен отямився, хлопці зафіксували йому ногу (Ґрем подер на шмаття свою сорочку, її використали замість бинтів, а Левко відшукав більш-менш рівну гілляку) й потягли його до табору.
Добиралися більше ніж годину. Одного разу на початку шляху Сьома втратив свідомість: кожен порух чи випадковий доторк до ноги спричиняв вибух болю, від якого спирало легені та спинялося серце. Решту часу Ґрем і Лео несли товариша на плечах.
Був майже полудень, коли хлопці повернулися до бівуаку. Стараючись, щоби Сатомі нічого не запідозрила, Левко обійшов по периметру табір, зазирнув під кожен кущ, проте не виявив слідів чиєїсь присутності. Поки їх не було, до наплічників і намету ніхто не торкався.
Передусім вирішили подбати про Семена. Лео підшукав нову палицю для фіксації ноги; Сатомі підготувала компрес і дала хлопцеві відразу три знеболювальні таблетки. Семен, не глянувши, проковтнув усі. Доки японка перебинтовувала ногу, Левко вистругав костур: вирубав довгу гілляку з V-подібним роздвоєнням на кінці, пообрізав і відшліфував, після чого перевірив палицю на міцність. Насамкінець обмотав роздвоєння на кінці однією зі своїх футболок, щоб росіянинові було зручно спиратися. Краї підкладки зафіксував скотчем.
