Украинка против Украины полностью

"Побудові соціально справедливого суспільства Винниченко присвячує все своє життя… В 1920 році, у "Листі до клясово несвідомої української інтелігенції" він заявляє, що переконання, які він мав у 1902 році, "в суті своїй не змінилися, вони лише перейшли із сфери нездійснюваної у ту, що втілилася в життя". Проте перемога соціалістичної революції привела, на думку Винниченка, до "внутрішної дізгармонії" в результаті неправильного, як він твердить, розуміння національного питання, притаманного українським і російським соціалістам. Винниченко пише про гармонізуючу силу комунізму, який "об’єднує національне з соціальним і приводить людину до єдности думки й акції", заявляє, що "внутрішні конфлікти не роздирають, не роздвоюють" його". Гвозди бы делать из этих людей (как советовал поэт).

"Знайомлячись із цими щирими визнаннями Винниченка, важко позбутися враження, що він — як утопіст і романтик бажане й вимріяне намагається видати за дійсне. Він пише так, ніби й не мав майже двадцятирічного досвіду активного учасника українського соціал-демократичного руху… Гармонія між соціальним та національним була можливою тільки у Винниченковому варіанті марксизму — в "марксизмі" мрійливо-утопічному, романтизованому, себто такому, який мав дуже мало спільного з марксизмом реальним, суворо матеріалістичним та з його культом класової боротьби. Пропагуючи соціалізм, Винниченко залишається палким прихильником національного відродження країни. Причому в питанні національному він виступає компетентнішим і впевненішим. Ось деякі з думок, висловлених письменником на сторінках журналу "Украинская жизнь", що деякий час виходив у Москві:

"Першим, реальним, насущним і необхідним етапом реалізації волі, що утверджує себе, є злиття з нацією"; "Наша істина — дуже проста. Ми українці і хочемо в якості таких жити, розвиватися і творити…"

Цікаво, що на певному етапі боротьби за національне визволення, автор допускає союз гноблячих і пригноблених класів: "В найскорішому завоюванні розвитку національного існування України зацікавлені всі групи і класи її". На цьому ж етапі боротьби Винниченко шукає конкретних шляхів до перемоги, і всі ці шляхи — не революційні. Націоналізація і українізація школи, видавнича діяльність, заснована на кооперативних засадах, парламентська робота в Державній Думі — ось головні завдання всіх свідомих українців… Як бачимо, в цих поглядах майже відсутня типово марксистська "класова" ортодоксальність… Значно пізніше, з висоти життєвого досвіду, осмислюючи пройдений шлях, Винниченко так сформулював свою суспільно-політичну позицію: "Отже, та течія, до якої я належу з перших кроків моєї громадської діяльності, є течія всебічного визволення (соціального, національного, політичного, морального, культурного і т. д.)"… Проте за певних умов ідеологічні настанови Винниченка-теоретика призводили до серйозних помилок. Яскравий приклад цього — Українська революція 1917–1920 років, у якій Винниченко брав участь, виконував перші ролі. Перебування його на постах прем’єр-міністра в Центральній Раді, Голови Директорії УНР викликало різко негативні оцінки, передусім з боку націоналістичного крила українського визвольного руху: "Українські соціалісти з В. В. Винниченком і проф. М. Грушевським на чолі, — зауважував Петро Мірчук, — заходилися від самого початку революції з подиву гідною впертістю присипляти розбуджену національну свідомість українських мас дурманом соціалістичного інтернаціоналізму пролетарської революції". Причина таких розбіжностей не лише в тому, що Винниченко і його критики стояли на протилежних політичних платформах. Вона захована глибше, в суперечностях і внутрішніх хитанннях, викликаних конфліктом між соціальним і національним…". Последнее касается любого украинского марксиста (или марксистки).

"Проголошення УНР на засадах більшовицької революції в Росії не могло привести до побудови справді незалежної держави, оскільки виключало з цієї роботи верстви населення, які могли робити це свідомо — дрібну та велику буржуазію і частину інтелігенції. Тому, перебуваючи при владі, Винниченкові доводилося поступатися соціальними принципами, і це надзвичайно турбувало й мучило керівника уряду.