Поскольку реальная власть оказалась в руках военных во главе с Петлюрой, революционер пытается выйти из состава правительства. В январе 1919 года он записывает: "Розгроми робітничих з’їздів, розгроми професійних спілок, примусова зміна вивісок, потурання реакційним силам та процесії з попами — це ті вчинки, які були одною з причин большовицького наступу на нас. Єврейські погроми також явились результатом цієї політики, проти волі військових, але як неминуче явище. А я мушу приймати весь тягар цих помилок на себе, мушу удавати, що це й з мого погляду — необхідне". Что Украинка сказала бы Петлюре по поводу этих "процесій з попами"? Известно что: "Темна сила. Цур їм!".
Красная Армия гонит Директорию до Винницы. Директория пытается заручиться поддержкой Антанты. Но представитель последней полковник Фрейденберг требует "как собаку" выгнать из правительства большевика Винниченко. А тот и рад: такой конец "очищає ті мої невільні помилки перед соціальною правдою, зроблені в ім’я правди національної". Даже гордится, "що Капітал зробив мені честь причислити мене до тих, з якими він не може зжитись".
Вскоре с мандатом ЦК УСДРП В. В. отправляется за границу для участия в международной социалистической конференции, но останавливается в Австрии, где "создал УКП — Украинскую коммунистическую партию, призванную бороться против "петлюровщины" и белогвардейщины в Украине в тесном контакте с большевистским правительством России" (16, 439). Приветствует установление диктатуры пролетариата в Венгрии, обдумывает перспективы революции в Западной Европе. Встречается с министром иностранных дел Венгерской советской республики Белой Куном, обсуждает возможность своего возвращения на Украину и сотрудничества с правительством Украинской советской республики. Бела Кун по радио связался с Лениным. Тот санкционировал возвращение украинского коммуниста и телеграфировал в Харьков руководителю украинского большевистского правительства Раковскому: "В отношении Винниченка в принципе согласны…" Ленин дает добро.
До В. В. доходят вести с Украины: "Дезорганізація, розпущеність, розгубленість, деморалізація. Директорія живе у вагонах, круг яких купа екскрементів, сміття, бруду. Міністри сваряться, гризуться, скаржаться, арештовують один одного". Не может сдержать своего гнева и возмущения по поводу политических акций Директории (союз с Антантой, договор с Польшей); всячески высмеивает своего бывшего коллегу, главного атамана войск УНР фактического руководителя Директории Петлюру, называя его "балериною", "шамотливим нікчемним чоловічком", "смішним і шкідливим".
В. В. анализирует два года государственного строительства и приходит к выводу, что он при этом делал все, что более всего позорило и топтало его достоинство: "Я мушу, нарешті, констатувати, що я занадто дорого заплатив за "творимую легенду" нашої державності. Занадто дорого: я віддав за неї не тільки свої книжки, це ще біда не велика, — я віддав свої переконання, свою політичну, моральну честь, свою гордість і гідність, свою незалежність і свободу в жертву цього жорстокого бога. Два роки революції нашої я топтав себе, плював собі в лице, зраджував себе, нівечив те, що вважав до того часу справедливим і вартим усякої боротьби. З дитинства ненавидячи попівство, релігійний дурман, ледачих жерців його, носіїв і охоронців всякого насильства, все життя борячись з ними, все життя мріючи про той час, коли нарешті, можна буде схопити за горло цих душителів неспокійного шукання, — я, коли цей час настав, разом з Петлюрами й попами їду на площі, дзвоню у дзвони, співаю молебні, кроплю "священною" водою схилені голови вічнодурманених, вічнообманених, вічно задушених "малих братів" своїх".
В сентябре 1919 года после заграничной конференции УСДРП В. В. с некоторыми коллегами выходит из УСДРП и в Вене создает Заграничную группу украинской Коммунистической партии. Он продолжает переговоры о своем выезде в Москву и пишет "Лист до класово несвідомої української інтелігенції" (Друкарня політичного відділу дивізії "Червона Галичина", 1920, с.3): "Я належу до російсько-українського, до комуністичного табору… Комунізм не є тільки політична теорія, це не є те, що зветься "політикою". Комунізм є філософія всього життя людини, класу й усього громадянства в найбільших і найдрібніших їхніх актах. Комунізм охоплює рішуче всі сторони людської істоти й її існування на кожному кроці. Комунізм є вища гармонія психічних і фізичних сил людини, є та "чесність з собою", та послідовність і цільність, яку я силкувався пропагувати й якої сам не додержав, коли на мене хлинула хвиля національної революції. Я не мав сили прийняти цю хвилю, й утримувати рівновагу й гармонію всіх сил, хвиль у своїй душі". Оказывается, в Галичине бывали не только дивизии СС.
