"Не можемо не добачати великої консеквенції в усіх ідеях, в яких одна логічно випливає з другої. Спершу висунула поетка постулат самовистачальності ірраціональної волі, не зв’язаної ніякими санкціями; постулат боротьби незалежний від того, чи дасться він виправдати аргументами розуму; незалежний від того, чи ся мета взагалі об’єктивно існує, чи лише в її уяві, як фантом, як видиво. Сенс мав для неї лише абстрактний, незалежний від конкретного змісту, від мети, від вихідної точки — великий порив душі до чину, до руху, до виявлення себе і глорифікація сього первісного елементу життя. Викресана немов з одного кусника бронзи, національна ідеологія Лесі Українки була в нас — щось зовсім нове. На місце пацифізму — поставила вона ідею войовничого націоналізму, що був для неї ціллю в собі; що не шукав за виправданнями, ні в інтересах "поступу", ні "загалу", ні в "щасті" на сім, чи на тім світі. На місце раціоналізму і утопізму, що видумав "кращі ідеали" — волюнтаризм… Способом там була — еволюція, в неї — революція". В истории такое кино называлось "Триумф воли".
"Своєю поезією була Леся Українка пророчицею, рідним духом тій пожежі, якої червону заграву вона давно бачила, а яка щойно тепер розіллялася кривавою повінню на Україні. В її поезії знаходимо все: і етику, і пафос сеї стихії, і її віру в злочини, і її безмірну тугу і нестямний порив, і упоєння хвилями тріумфу, і розпач упадку, і її зловорожу усмішку, і понурий трагізм безпросвтної боротьби, і її горде: "або — або". Все это интересно: "упоєння хвилями тріумфу" (как в "Триумфе воли" у Риффеншталь?), "зловорожа усмішка" (как у Свидригайлова?), "віра в злочини" (как у Раскольникова?). А в неминуемое наказание кто будет верить? Пушкин? Или Достоевский?
"Поезія Лесі Українки була енциклопедією наших часів… Творчість Лесі Українки лучила ментальність часів Мазепи і Шевченка з психікою нашої бурхливої доби". Злука, так сказать. (Вспоминаются слова Костомарова о Мазепе в разделе 4.2.: "Мазепа был человек чрезвычайно лживый"; "его религиозность носила на себе характер той же внутренней лжи, которая заметна во всех поступках Мазепы" и т. д.).
"Присутність сього життєвого пориву в людині, хоч би його припадковим змістом були "злість" або "гнів" — є найвище щастя… Поетка сама не знає гаразд, чи її жене до якоїсь мети її розумна воля, чи її демон, се підсвідоме "я", без цілі й змісту, ся темна хіть, се міцне вино "з буйних мрій, святої віри, молодого палу", від якого хочеться кинутися в бій "з широким розмахом збунтованого валу", якому нема ні імення, ні оправдання, ні осуду…" "Підсвідоме "я" обычно называют "оно". А его "припадковий зміст" (припадочный смысл?) состоит в темной похоти ("темна хіть"), которая находится по ту сторону добра и зла.
"Віра в таємничу єдність, тожсамість усього існуючого — і є вірою Лесі Українки… Хіба поетку не навчила творчої ненависті її любов? Хіба Люцифер не був упавшим ангелом? Хіба вона не вчила, що лихо потрібне для позитивного героїзму і для добра? Чи, по її думці, шлях до сього останнього не йшов через зло?" Не буди лихо, пока оно тихо.
Бесы паразитируют на человеческих страстях, а Украинка "не розрізнює пристрастей по їх змісту, лише по їх великості і силі. Для неї лиш те творить життя, що постійно переливається через границі, що вічно повстає наново… як її улюблений Прометей, що підніс руку на свого пана і Творця. Для неї — лише сей вічний шал творчості, ся вічна ребелія не дають міцним націям зледачіти в нещасті, ані здегенеруватися в щасті; лише сей шал зуміє обернути нудний світ в хаос, а з хаосу створити новий всесвіт. Лише хто розуміє се, потрапить співати гімн життю і смерті, любові й ненависті, добру і злу, тернам і квіткам, святині й темниці, вину й крові, гімни одваги і ризику!" "Шал" — это бешенство. А бешенство заводит человека очень далеко — от Бога. Ведь "Бог есть свет, и нет в Нем никакой тьмы" (1 Ин. 1:5).
"Сими своїми думками вона перша поставила над зрівноваженою красою мрії і терпіння — красу духового пориву, красу змагання людської душі, що, прикута до землі, пнеться до неба, що любить блукати над краєм провалля, над краєм незнаного, раю чи пекла — все одно, аби лиш шукати нового… Підкресюючи момент волі в своїй поезії, наближуєть-ся вона до шопенгаверського волюнтаризму…"
"Її стиль був точним відбиттям її світогляду… Вона лише суггерує читачеві стан душі на межі між свідомим і підсвідомим… Вона не потребує малювати нам акти перенятої гнівом або іншою емоцією людини, аби суггерувати нам своє переживання; вона знає секрет безпосередньо малювати їх, заражати нас своїм настроєм… У інших — слова, у неї — ніби бачите скривлене пристрастю, болем або ненавистю обличчя того, хто переживає емоцію…" "Суггерує" — т. е. внушает (как Кашпировский) читателю свои не совсем здоровые эмоции.
