Другой очевидец (бакунист Л. Дейч): "Как сын Украины, разделенной между тремя государствами, Драгоманов являлся ярым противником всякого централизма… В своих нападках на централизм Драгоманов является самобытным, своеобразным националистом: он требовал полной самостоятельности решительно для всякой народности, как бы незначительна она ни была. Он желал, чтобы каждому представлена была возможность всестороннего развития его языка, литературы, общественной жизни". Его современные украинские последователи, очевидно, должны выступать за "полную самостоятельность" крымских татар и против украинского централизма.
"Михайло Петрович був переконаний, що пропаганда прогресивних ідей, у тому числі соціалістичних, має вестися мовою того народу, серед якого вона здійснюється, а не панівною мовою держави". Вопрос о языках являлся, таким образом, самым радикальным для Драгоманова. По поводу его он готов был вести бесконечные споры, во время которых чрезвычайно горячился и даже доходил до колкостей и резкостей, обзывая несогласных с ним якобинцами, "государственниками", что в те времена считалось бранными словами, а то и просто "великорусскими чиновниками, переодетыми в социалистический мундир" (Л. Дейч). "Завжди спокійний і врівноважений, Драгоманов помітно нервував, коли заходилося про мовне питання". А что бы он сказал о сегодняшних "державниках", если для него слово "государственник" было бранным?
"Принагідно згадати про його знання інших мов. Очевидці свідчили, що він "зовсім не здібний до чужих мов. Після довгого життя в країні французької мови (Швейцарії), він так і не навчився бодай пристойно розмовляти по-французькому. А теоретично він знав французьку мову прекрасно, міг виправляти помилки в шкільних писаннях своїх дітей. Йому був чужий дух мови, розуміння його відтінків… Від краси й блиску розмови Михайла Петровича нема й сліду в його писаннях. Їх мова важка, навіть незграбна, суха. Дехто думав, що це залежить від того, що він писав великоруською мовою, а не своєю природною… Але справжні хохли, з селян, казали, що Драгоманов зовсім погано розмовляє по-українському, що зрозуміло при його великорусткій освіті: від перших класів гімназії до магістерської дисертації". У цьому сенсі Олександра Гольштейн наводить цікаву подробицю. Коли вона порекомендувала Драгоманову прискіпливіше "обробити мову своїх творів", він зовсім поважно відповів: "Книга, добродійко, не повія і ніяких оздоб не потребує"… Згадуючи про те, як Михайло Петрович готував свої твори, його донька зазначає: "Часто я переписувала батькові статті… Узагалі його письмо було страшенно погане, що далі, то гірше і дрібніше; й я собі попсувала очі, переписуючи його писання… Помагаючи отак йому, я часом дорікала йому, що він кохається в довгих періодах, стиль німецьких учених!.. "Кому треба, той прочитає й так!" У цьому він, здається, помилявся й судив по собі… Батько не в’являв собі добре середнього читача, котрого тяжкий стиль примушує кидати книжку… Це все торкається лише його наукових праць. Зате в маленьких брошурах його журналістичний стиль був надзвичайно живий, повний гумору й сили…"
Таким образом, Драгоманов был большим мастером маленьких научно-популярных брошюр. А еще — мастером разговорного жанра. Но далеко не всегда. "Лев Дейч пригадує тему невеличкої доповіді колишнього університетського викладача на одному із зібрань. "Темой он избрал ближайшие задачи в России… Во время этого первого своего выступления Драгоманов видимо конфузился, — не находил слов, останавливался, повторял одно и то же. Это тем более было странно, что Драгоманов, вообще любивший и умевший говорить, выступал перед тою же публикой, которая незадолго перед тем собиралась у него на дому. Более официальная обстановка подействовала даже на опытного лектора.
Нечего и говорить о других выступавших на первых собраниях "ораторах": за исключением Кропоткина, остальные — в том числе и я — совсем не находили в нужный момент необходимых слов и, пробормотав несколько фраз, неожиданно умолкали. Так в те времена российские условия влияли на уменье излагать публично свои мысли!". Проклятое самодержавие: даже доценты (и после многолетних зарубежных командировок) при нем не умели излагать публично своих мыслей…
Об антисемитизме Драгоманова поведал Рабинович, "якого Михайло Петрович залучив до співробітництва в газеті. М. Рабинович вважав свого роботодавця талановитим публіцистом і видатною людиною. "В общем он представлял собою типичного малоросса, каким он и был в основных чертах своего характера. В своей же частной и особенно семейной жизни он обладал всеми добродетелями хорошего еврея старого закала… Горячий патриот-украинец, Драгоманов в своей публицистической деятельности был убежденным юдофобом. Борьба против еврейства составляла один из пунктов его национальной украинской программы. Между тем он держался так, что не только его никто юдофобом не считал, но, напротив, многие считали его чуть ли не защитником евреев".
