Он и был защитником евреев, но только своих партайгеноссе: "В закладі соціалістичної проповіді серед жидів у Росії і Австрійській Русі є велика потреба й найголовніше діло так званої "жидівської справи" по тих сторонах. У книжечці "Про те, як наша земля стала не наша" ми зробили рахунок жидів і праці їхньої на нашій Україні, з якого виходило, що жидів усіх у нас 1 300 000; з них четвертина робітників, а решта шахраїв (купців, факторів, шинкарів і т. ін.). Треба ж, щоб хто-небудь поніс до них думки соціалістичні, а найбільше до 400 000 робітників, яких треба ж одірвати од шахраїв і звести з іншими робітниками. А цього ніхто не зробить так, як соціалісти з жидів і на тій мові, якою тепер говорять наші жиди". Но поскольку последние хорошо владели также русским, то вскоре и перешли на тот язык, который хорошо понимали русские и украинцы, евреи и грузины, поляки и все прочие народы Российской империи.
Рабинович работал в газете "Вольное слово", история которой такова: "Улітку 1881 р. "Священна дружина", яка виникла як реакція промонархічних сил Російської імперії на вбивство Олександра II, вирішила боротися з революціонерами новими, нетрадиційними методами. Вона направила за кордон свого члена Аркадія Мальшинського для видання газети, котра б виступала проти терору як форми боротьби.
А. Мальшинський зустрічався з визначними політичними емігрантами (П. Лавровим, П. Аксельродом, М. Драгомановим та ін.) і за співпраці з Михайлом Петровичем видавав у Женеві "Вольное слово". М. Драгоманов вважав газету органом Земського союзу — таємної російської антиурядової організації. Але його опоненти переконані в тому, що ця газета фінансувалася "Священной дружиной", тобто добровільною російською поліцією, ще й стверджують, що Михайло Петрович знав справжню мету видання". Сам Драгоманов "писав, що редактор "Вільного слова" йому чужа людина і як літератор — досить слабкий, що згодився він співробітникувати за певну платню і з умовою писати що схоче, а "для мене дуже важно мати катедру, з якої я можу балакати що схочу. Хто ж видавці — я не знаю і не втручаюся". Доверие русских монархистов он заслужил потому, что осуждал политический террор. Но это не мешало ему проектировать "тайное общество "Вільну спілку", в программу которого террористическая борьба не входила".
"Михайла Петровича називали "новим Герценом", який полемізував із російськими лібералами з позицій революційної демократії. Діячі революційного народництва А. Желябов і С. Степняк-Кравчинський вважали такого Драгоманова не просто спільником, а й учителем. Але коли він розкритикував їхні погляди на українське питання, то перетворився на "шпигуна" та "зрадника революційних ідеалів…" Своїм однодумцем бачили Михайла Петровича й анархісти. Той самий Черкезов, який згодом напише на нього справжній пасквіль, спочатку захоплювався його ідеями… У листі до Івана Франка Драгоманов зізнався: "Я завше прожив так, що мне по менший мірі з двох боків лаяли, й навіть таке сам собі правило виробив, що як що-небудь напишу таке, що лають тільки з одного боку, то вважаю за діло невдячне".
По словам Забужко, "Драгоманов
