С галичанами у Драгоманова был долгий роман. В 1891 г. он написал "Австро-руські спомини (1867–1877)": "Доля привела мене в стосунки з австрійськими русинами Галичини, Буковини й Угорщини більші, ніж це звичайно случається росіянам, та навіть, наскільки знаю, й самим австрійським русинам. Котрі рідко виходять поза границі кождий своєї провінції. Через те я думаю, що мої спомини про ті стосунки не будуть без інтересу, а може, й не без користі й для самих австрійських русинів. Тож я розкажу тут як можу тілько об’єктивно". "Познайо-мившись з галичанами у Відні і вступивши в листування з львівськими літераторами молодої, чи народної, чи української партії, я помітив, що як у думках, які є в Росії що до галицьких партій, так і в розумінні самих галичан існує багато недорозумінь… Я помітив, крім того, що галичани, не дивлячись на своє західніше положення, в ідейному відношенні відсталіші від Європи, ніж росіяни…" Но как такое возможно?
"В очі галичан побачив я вперше в Відні літом 1871 р. Нас тоді з’їхалось у Відні четверо російських українців… З галичан ми бачились з членами "Січі", про котру не раз писав прихильно в "Санкт-Петербургских ведомостях"… Молодші мої приятелі раніше мене прибули до Відня й познайомились з січовиками, то й ці були сміливіші з ними, ніж зі мною, бо (як це кинулось нам у вічі зразу) галичани, як і німці, а надто австрійці, далеко більше звертають увагу на ієрархічні одміни, ніж росіяни. Незабаром один з моїх приятелів переказав мені, щоб я був обережний в розмовах про папу і римську церков, бо деякі січовики образились на мене, хоч не сміли того мені заявити. Я, як і всі ми, росіяни, а по крайній мірі — кияни університетського виховання, не маючи ніяких конфесійних тенденцій, не думав навіть чіпати навмисне папу, як і поклонятись йому… Тепер я наткнувсь на земляків, та ще й сопартійників, народовців, перед котрими мені не вільно було показувати симпатії до італійської вільності й єдності і антипатії до "Посланія" Пія ІХ! Звісно, я відповів, що буду більш обачним щодо форми моїх думок, але суті їх зміняти ні для кого себе обов’язаним не вважаю. Це була перша в своєму роді наука мені, наївному російському прогресисту, котрий знав доти одну тільки цензуру — поліцейську, що єсть далеко страшніша цензура — громадська, добровільна! Згодом я все більше дізнававсь її у своїх австрійських земляків, а нарешті побачив її і в російських українофілів далеко більше, ніж ждав. Окрім усього іншого, в останньому не можна не бачити впливу галичан і на російських українців.
В дальших розмовах наших з січовиками виявилось, що для них наша Україна сама в собі і у відносинах до Росії terra incognita: ні історії, ні географії, ні порядків наших, навіть літератури спеціально української вони не знали, а вже про книги, писані про Україну ж, та "по-московському", хоч і не питай: так, не знали вони творів ні Гоголя, ні Костомарова. Коли ми дивувалися тому, то нам одповідали не тілько, що того в них нелегко здобути, а навіть і таке, що знати те і необов’язково, бо то все "московське". А коли ми на те казали, що хоч би й так, то все ж, не знаючи таких речей, ми не тілько були б глухі й німі, а навіть про нашу Україну нічого б не знали, на те нам потроху почали закидати, що ми лихі патріоти. В поглядах на відносини України до Росії, до російської культури й літератури виявлялись в січовиків думки зовсім фантастичні. Вони просто прикладали до того всього австрійську мірку… Переяславська умова 1654 р. здавалась їм чимсь подібним до угорської конституції 1848 р.; Москва так само порушила Переяславську умову, як Австрія — угорську конституцію після 1849 р. …Того, що гетьманщина 1654 р. — зовсім не вся Україна й що після того було кілька умов, котрі затерли ту першу… що помосковлення йшло у нас поволі й за поміччю самих наших земляків (починаючи з "черні" й славного Запоріжжя в 1658–1663 рр.), в котрих не було свідомого на-ціонального чуття, що й тепер його нема в більшості наших освічених класів, а в народі єсть тільки неясне чуття, що він не "кацап", але нема ясної думки про те, хто він? — і що через те всі ми мусимо виходити навіть у своєму автономізмі не від трактатів і навіть не від принципу національності (котрий панрусисти повертають проти нас), а від загальних ліберально-демократичних принципів політичних і культурних… — цього всього слухали від нас наші січовики як чогось зовсім чудного, а в усякім разі незгідного з нашим українством. Після розмов ми поклали перш усього постаратись зібрати для "Січі" бібліотеку…"
