"Виходячи зі своїх уявлень про "обірваність" української реформації, М. Драгоманов вважав, що вона не означає фатальної неможливості надолужити загаяний історичний час і подолати цивілізаційну відсталість, яка відділяла його співвітчизників від західноєвропейських народів. Він переконливо обстоював необхідність відновлення процесів модернізації українського релігійно-духовного життя, але корпоративні інтереси церковної ієрархії, політика Росії та Австро-Угорщини щодо віруючих українців, незадовільний стан національної та політичної зрілості останніх видавалися йому надто сильними першкодами у побудові нових церковно-суспільних відносин на фундаменті "історичних" церков. За його переконанням, на роль творців альтернативної церкви краще підходили нові протестантські рухи. До того ж вони здобували підтримку серед певної частини українців і взагалі створювали враження своєї життєвої динамічності. Це дозволяло М. Драгоманову у його політичних розрахунках припускати подальші успіхи церковної реформації, опертої на організаційну та догматичну основу протестантських церков або, як їх ще називали, "сект". У цьому зв’язку вчений писав до І. Франко: "В крузі останніх справ багато ознаків, котрі можна навіть назбирати по самим теперішнім галицьким газетам, показують, що і в Австрійській Русі піднімається свій протестантський рух, мабуть чи не найрадикальніший, ніж русько-українська штунда. В Галичині той рух має, між іншим, ту вигоду, що він ще зовсім не розірвав з нашою національністю". Свій, так би мовити, протестантський проект великий реформатор вважав етапом, без якого подальший поступ української нації неможливий. Магістральний напрямок розвитку української духовності, за Драгомановим, — це "перехід до еволюції, котра мусить кінчитись безконфесіалізмом і вільною думкою" (до М. Павлика). Михайло Петрович розумів, що для досягнення зазначеної мети потрібна більш приваблива християнська альтернатива як для українських віруючих, так і для віруючих інших національностей, котрі мешкали в Україні. Нею був проект формування якісно нового суспільства, і в цьому проекті протестантська церковна організація виступала лише складовою більш широкого задуму утворен ня світського, динамічного українського суспільства… До національних, соціальних, світоглядних аспектів протестантського проекту мислителя додавались і його політичні плани. Пов’язуючи досвід формування протестантських церков із масовими суспільно-політичними рухами, М. Драгоманов розраховував, що події в Україні розгортатимуться за загальноєвропейським сценарієм. Тобто боротьба за релігійну свободу, свободу совісті, за толерантність щодо представників інших конфесій і вір в Україні йтиме поруч із боротьбою за демократичні права, за встановлення політичної свободи, конституційного ладу та демократії. І в такий спосіб усі ті, хто прагне ствердити релігійні права і свободи для своїх церков, стануть союзниками у боротьбі української демократії і загалом демократичних сил у Росії та Австро-Угорщини за національне та політичне визволення. У цьому зв’язку він заохочував українських протестантів до розуміння того, що політична свобода життєво необхідна передусім для них самих (Драгоманов М. Про братство хрестителів або баптистів на Україні. Коломия, 1893). І все ж, попри докладені М. Драгомановим зусилля, так звана друга хвиля реформації в Україні не спричинила очікуваної ним світоглядної революції. Його протестантська агітація вплинула тоді лише на частину інтелігенції та молоді. Загалом слід погодитися з висновком А. Круглашова, згідно з яким "спроба пришвидшеної модернізації українського суспільства засобами "протестантської революції" залишилась тільки сміливим проектом М. Драгоманова", як, до речі, й намагання створити для українців власну національну версію "громадської Церкви".
