В это время творили Достоевский и Толстой, писатели высшего мирового уровня. Но он видел преимущественно "лайноочисні ящики". Такая уж оптика была у этого человека. Такому не угодит никто: "М. Драгоманов критикував українську поезію, що "майже не обновляється новими мотивами", а переспівує Шевченка, та й то "переважно його козакофільство й формальний націоналізм"… Не жалів він критики й на адресу своєї рідної сестри, Олени Пчілки. В одному з листів до неї він, зокрема, писав: "Удивительно, как это люди сорок лет не могут выскочить из-под "Тополи" и проснуться от "Причинних". Но еще более удивительно, как это люди не наберутся ни вкуса, ни самоуважения, чтобы не издавать "Луны" (украинский альманах на 1881 год) и "Суженой"… Но пусть уже Нечуй никогда вкусом не отличался… Старицкий тоже, а Конисский, сей, очевидно, теперь leader Киевского украинофильства, который заставит плакать и о Чубинском — и безвкусен, и необразован и ничем не занят.
Но как же "Пчілка", насекомое, которое й світу бачило, літаючи, вкус обязанное иметь уже по самому званию своему и занятое делом действительно медоносным, — азбукою, — могла унизиться и до писания, даже думанья о такой во всех отношениях пошлости, как "Сужена"? (7, 102). Кто бы мог подумать, что Нечуй-Левицкий и Старицкий никогда не отличались вкусом, а Конисский был еще хуже Чубинского? И этот самый Конисский — "теперь leader Киевского украинофильства". "Теперь", т. е. после их конфликта с Драгомановым.
"Сестра, напевно, ображалась, але її листів, в яких би вона перечила братові, не залишилось. Однак про те, що образа з її боку все-таки була, можна судити, читаючи одне з наступних драгомановських послань, датоване червнем 1886 р.: "А выражения у меня сильные выливаются именно от того, что я ценю тебя высоко и не могу не плакать при виде того, как ты, — и значит тем паче целый слой людей, — "переконищились", добровольно удалиться за 50–60 лет назад не только от Европы, а даже образованной кацапии, — это называется "культурничество" (7, 102). "Образованная кацапия" в это время дала Толстого и Достоевского. А кого Европа такой же глубины?
Племяннице дядя писал: "Моя думка завше одна: твоя муза розумненька і тепленька дівчина, та шче молода, мало бачила світу і картин не набралася… Люди з неї будуть непримінно, а надто коли вона буде критично дивитись на доморощену премудрість" (7, 102). Не Пчилка ли имелась в виду? Или, может быть, "Киевское украинофильство"? Вот Украинка "переклала з "Великої французької енциклопедії" статтю французького вченого Моріса Верна "Біблія або Старий завіт". Перевод вышел во Львове. Дядя недоволен: "Прочитавши твій переклад в печаті, бачу, що в ньому чимало церковних слів і московитизмів. Але ж ти мову українську собі виробила. Так то і єсть, що всі ви виробили мову, — та бідну, як тісний круг ідей, в котрім всі ви крутитесь. А прийдеться вийти з него, — і нема набою. Ще один резон — налягти на переклади "знатных иностранцев", замість тим способом добиватись у Львові помпадурства серед дурнів".
В другой раз она оправдывалась в своем подозрительном интересе к "кацапщине". Написав о своих претензиях к натурализму Золя, продолжала: "За це ж я не люблю й Толстого, та ще за його містицизм. Я ж, як нарошне, читала більш усього його остатні твори, в котрих, окрім чортів та ангелів, нічого не видко, або само тільки страхіття, як наприклад, "Смерть Ивана Ильича". "Власть тьмы" мені теж зовсім не подобається, отже я й просила прислати її не для того, щоб я так уже кохалась у Толстому, а для того, щоб побачить, як може вийти така крайня кацапщина у франзузькому перекладі".
"Заслугою Драгоманова стало видання у Женеві у 1878–1882 рр. першого політичного українського часопису — журналу "Громада". Метою видання, вільного від цензури, став не лише розвиток самосвідомості українців, а й їх ознайомлення з ліберальними та соціал-демократичними теоріями, що побутували на західноєвропейських теренах… Драгоманов обгрунтував програму федералізації Росії… Ідея Драгоманова про необхідність активізації політичного українського руху не знайшла відгуку у середовищі української інтелектуально-політичної еліти… Результатом полеміки, суперечок і взаємних звинувачень, що летіли від громадівців до Драгоманова й у зворотньому напрямі у 1886–1887 рр., і став розрив стосунків. Як писав сам Драгоманов, після 1883 р. "я став demode (немодним) навіть у більшості своїх попередніх друзів, став вважатися за людину наївну і притому, небезпечну через радикальний і навіть "революційний" характер свого лібералізму. Реакційне спрямування і відраза до мене проникли і в українські гуртки" (7, 127).
