Но Драгоманова учить — только портить: "Я зробив з "Киевского телеграфа" газету критики громадського і письменського життя в Галичині, так що ніколи ні перед тим, ні після того на Україні не писалось так часто й багато про Галичину, як в початку 1875 р в "Киевском телеграфе". В народовецькій печаті вживається формула, по котрій я б то тілько й думаю, що чорнити все народовецьке. Так, я мушу сказати, що в "Киевском телеграфе" я, звісно, критично обертався до всіх галицьких партій, але не пропускав пригоди виставити російсько-українській громаді всякий порядний виступ, найменшу ознаку поступової, народолюбивої думки, свіжого літературного заходу в писанню й діяльності галицьких народовців".
В 1875 г. Михаил Галицкий предпринял то, что он назвал "мій об’їзд Австрійської Русі", где обогатил свои впечатления. "Галичина —
Митинг в Станиславе (Ивано-Франковск): "Оратори галицькі страшно незручні: не вміють говорити коротко, образно і просто про діло, а несуть хрії, зложені по старій риториці, — довжезні, бліді, темні і страшенно скучні. Витерпіти галицький мітинг — тяжка робота навіть для вишколеної людини, тим паче для простої". Проголодавшись, Драгоманов записал: "Я розказую це все як про свого роду ознаку культури, котру можна побачити на східній половині Австрії і на Балканському півострові і котра зовсім відмінна від нашої, української, або взагалі російської. Це стан речей, в котрому нема культури ні дикої, ні цивілізованої. У нас при культурі дикій по крайній мірі випросиш або купиш в кожного мужика хліба, яєць, молока… Далеко не в одній з’їжі можете знайти подібний же стан речей в таких сторонах, як Буковина, де нема вже культури первісної, та нема й європейської".
Далеко идущие националистические (и даже шовинистические) выводы делаются из одного разговора с почтмейстером: "Він відповідав на обох мовах. Я спитав його, чи він німець, чи русин? "Ich kann deutsch und rutenisch", — відповів він. З цеї формули видно, що мій амфітріон ще не дійшов до думки про націю як про якусь колективність. Це атом, котрого доля, а почасти й начальство поставили у примус говорити по-рускому й по-німецькому. В Буковині, тай в усій нашій країні, чимало таких атомів, і живуть вони, сповняючи те, що велить їм грубий егоїзм або воля начальства. Безспорно, що націоналізм для таких індивідуумів, навіть коли він не обходиться без певної долі шовінізму, буде для них ступнем до вищого, до того, що все-таки вони стануть "звірами громадськими", говорячи словами Арістотеля". Разумеется, все это "безспорно" только для самого Михаила Галицкого. А другой может сказать, что по Аристотелю
Далее возница напутал с дорогой. Следует молниеносный вывод мыслителя: "Розказую про це не тільки як про дорожню пригоду, а й як новий примір галицького незнання і в’ялості, котрі показав візниця (був у 4 класах гімназії) у своїм ділі і котрі звичайно галичани показували кожний у своїм". "Я розпитував про краєві суди… і прийшов до того, що на Угорщині нема навіть такого захисту для бідних людей, який все-таки дають мирові суди в Росії, а до того всі процеси ведуться на мадярській мові, котрої слов’яни не розуміють…"
"Я, котрий замічав не раз, що в галичан, можна сказати, стало обов’язковим не знати історії України, не пропустив пригоди в галицькій хроніці в "Киевском телеграфе" звернути увагу на фантастичну мальовку в промові Володимира Барвінського (в усій його промові історія польсько-українсько-московська XVII—XVIII ст. була нарисована зовсім фантастично) й порадив йому познакомитися з реальною історією України… По моїм досвідам, одно з лих галицьких — це апатичність, якась фізична й моральна анемія, котра робить їх індиферентними до всього. А в В. Барвінського я побачив хоч злість, котра все-таки давала надію, що він способний проявити якусь енергію".
Но еще П. Кулиш предупреждал Драгоманова по поводу денежных расчетов, "що галичани взагалі не дуже-то акуратні люди і що тим паче нічого требувати від Вол. Барвінського, а через те він, Куліш, радить мені махнути на цю справу рукою і мати на оці, що іноді найліпший спосіб вдержати людей, схибивших на дорозі порядочності, — це вибачити їм і держати себе з ними так, мовби то з порядочними… Але сам з В. Барвінським не хоче мати діла і просить мене самому обернутись до нього і при цьому не змішувати В. Барвінського з братом його Олександром, до котрого Куліш остається з пошаною". Сражения с Александром Барвинским продолжала уже Украинка.
