Христианство как таковое он вообще не принимал "за фактично національну віру" украинцев: "Коли взяти пам’ятники "народної мудрості" — легенди, пісні, прислів’я українські — та по них характеризувати народну релігію, то побачимо, що в ній над грунтом натуралістично-політеїстичним лежить найбільше кора релігії маніхейсько-богумильської, так що коли б треба було застосувати до якої з історичних релігій наш народ, то я б його застосував скорше всього до богумильства, і наперед хвалюсь, що одолію кожного свого противника в науковому спорі про цю справу" (10, 280). Да уж, это было бы очень "научно": ограничивать спор о вере народа его легендами, песнями и пословицами. Даже его племянница не ограничилась только этими источниками. Поэтому и не могла игнорировать историю христианства. Но поскольку оно было у нее, как кость в горле, в конце жизни она собирала материал для произведения "з боротьби християнства з "релігією предків моїх".
Петр Косач (1841–1909) также был настороен оппозиционно: "у 1859 році вступив до Петербурзького університету… За участь у студентських заворушеннях був виключений з другого курсу" (11, 359).
"Багато студентів покарали, в тому числі й батька". Кара была такая: "Приїхав до Києва і поступив до Університету Святого Володимира на правничий факультет. У 1864 році захистив ступінь кандидата законознавства… Ще навчаючись у Києві, Петро Косач увійшов у товариство української "Громади", працював у недільних школах, видавав "метелики" (популярні книжечки українською мовою)… З того часу проблеми, болі й надії української інтелігенції увійшли в його кров і плоть. Серед товариства української інтелігенції зустрів свою майбутню дружину, сестру Михайла Драгоманова красуню Ольгу… Хоч усе своє свідоме життя був тісно пов’язаний з українськими культурно-громадськими справами, проте українською мовою досконало не володів, лише послуговувався окремими виразами, словами, принаймні в усному мовленні… Був, як на ті часи, людиною досить забезпеченою. Однак майже всі чималі кошти він віддавав на українські громадські справи… Фінансував більшість видань дружини (Олени Пчілки), дочки (Лесі Українки), сина (Михайла Обачного), невістки (Грицька Григоренка). А також українські періодичні часописи, альманахи" (11, 359). Сестра Украинки Исидора писала: "Батько мій — Петро Антонович Косач — мировий посередник першого призову по скасуванні кріпацтва в Росії" (11, 303). Кто же "призвал" папу на это благородное поприще? Известно кто: русский царь Александр Второй Освободитель. Сестра Ольга вспоминала: "Батько 1865 р. був призначений секретарем Київського губернського по селянських справах присутствія: з того часу все життя служив по тих справах. 1866 р. був призначений предсідателем Новоград-Волинського з’їзду мирових посередників. Посади мирових посередників утворено в царській Росії по визволенні селян з кріпацтва. І мирові посередники за буквою закону мусіли бути за посередників поміж поміщиками та селянами, обстоюючи інтереси останніх щодо нарізки землі та дбаючи про полюбовне вирішення суперечок. Суперечки ці розглядалися на засіданнях з’їзду мирових посередників" (11, 52). Биограф поясняет: "Інститут мирових посередників та їх повітових з’їздів було введено у зв’язку з реформою 1861 р. Їм належала адміністративно-судова влада в повітах. Крім того, вони здійснювали нагляд за селянами, розмежовували поміщицькі та селянські земельні наділи й складали уставні грамоти. Мирові посередники розглядали чиншові справи та про викуп селянами землі у поміщиків" (7, 182). Таким образом, отец Украинки всю жизнь реализовывал благую волю царя. И за это получал немалые деньги. Однако для всего семейства не было врага большего, чем русский царь.
В 1878 г. Петр Косач был переведен в Луцк на ту же должность. В воспоминаниях сестры Ольги этот факт выставляется очередной репрессией царизма: "Батька нашого переведено з обжитого місця, щоб покарати за його "українофільство" та за побачення, під час подорожі до Парижа на виставку 1878 р., з емігрантом, батьковим другом, а материним братом Михайлом Петровичем Драгомановим" (7, 63). Но современные биографы другого мнения: "Сьогодні про переїзд сім’ї Косачів до Луцька висловлюються й інші припущення. Зокрема те, що Косач сам був зацікавлений у тому переході спочатку до Луцька, а потім і до Ковеля, оскільки неподалік останнього, в Колодяжному, на той час уже закладався родинний маєток. Відтак наближення місця роботи Петра Антоновича до Колодяжного було дуже бажаним для сім’ї" (7, 65). И никаких репрессий. Но ненависть все равно оставалась.
