Например, у Михаила Драгоманова был единомышленник и близкий приятель (отец жены брата Украинки) Судовщиков: "Якось там на вечірці навесні 1866 р., коли розійшлися відомості про замах на Олександра II, Судовщиков висловився з цього приводу: "Хоч би гірше та інше!" (11, 61). Так звучит девиз всех революционеров. После убийства Александра II они стали охотиться на его сына. В 1887 г. в Париже на жизнь Александра Третьего покушался польский эмигрант А. Березовский. В это время Александр Ульянов сотоварищи готовил цареубийство в Петербурге. И в этом же 1887 году мать Украинки по литературным делам пишет к И. Франко: "Що Ганна Барвінок не "злупила" нічого за своє оповідання — дуже добре! Се приємна несподіванка для мене! Але нащо то оповідання, як Ви кажете, "підвіяне царофільством"? Глядіть, щоб се не було такою смердячою краплею дьогтю в оповіданні Ганни, що носи многих не можуть з прикростю й наганою одвернутись од нашого вінка (альманах "Перший вінок"). Принаймні навіть мені Ваша звістка ударила дуже погано в ніс, а що ж допіро скажуть молодші, чуткіші носи?!.. Царофільство: се щось до такої міри не підходяще ні до якого українського видання, що я не знаю, як се воно буде! Кажу твердо свою думку, що такого дьогтю, як те фільство, цілком не вдобряю, і коли будуть лаять діток за те, що оповіданням Ганни взяли таку несподівано таку ноту, матиму право сказать: не моя вина, не моя "велика вина"! Мене до такої міри вражає Ваша звістка, що я хочу тішити себе думкою, що, може, я не так розібрала букви вашого писання — може, яке інше фільство треба розуміти?" Ганна Барвинок была женой Пантелеймона Кулиша, который вопреки революционерам (а сам он в молодости был подельником Шевченко по "Кирилло-Мефодиевскому братству") переводил на украинский Библию и неплохо отзывался о царе, а также о помещиках. Но для драгомановцев это — "смердяча крапля дьогтю", которая уничтожает любые заслуги перед украинской культурой. И вообще в украинской культуре имеет право на существование только то, что получило сертификат у этих "украинофилов".
Итак, выполняя благую волю русского царя, отец Украинки сделал неплохую карьеру. Но жена его буквально дышала ненавистью к царю. Папа, естественно, не мог и пикнуть против. Такое состояние в науке называется расщеплением личности. "З російських письменників чи не найулюбленішим батьковим письменником був Салтиков-Щедрін. Читати з батьком Щедріна було просто насолодою, так батько досконало знав, як треба розшифровувати всі щедрінські "иносказания", так гарно він умів коментувати всі твори Щедріна". Ему здесь и карты в руки. Ведь он сам был одним из тех чиновников, которых безжалостно высмеивал Щедрин. О. Пчилка писала: "В Луцькому по службовому становищі мій чоловік (він був не тільки "председатель съезда мировых посредников", але й "предводитель дворянства") був у близьких стосунках із владою і цивільною, і військовою…" Очевидно, именно о таком образе действий в народе говорят: "Держать фигу в кармане". В таком неудобном положении отец Украинки и прожил всю жизнь. Забужко пишет про "славнозвісну радянську "соціальну шизофренію" (10, 604). Но, оказывается, некоторые страдали от этой болезни еще задолго до революции и без советской власти. А бывает еще мировоззренческая шизофрения. Ее Забужко обнаружила у самой Украинки (см. выше).
"Зі спогадів старих селян Ковельщини видно, що "пан" (П. Косач)… на відміну від дружини, з "народом" не пінібратствував, доброчинствував же йому недемонстративно, "не словом, а ділом": напр., завдяки йому "за сорок років з Колодяжного пішло лише два хлопці в солдати" (10, 132).
Так величает Пчилку Забужко: "Про найближчу й найголовнішу в її долі вчительку — "королеву-матір", Олену Пчілку, цю, без перебільшення, доленосну для України жінку, чия біографія, наколи б була написана, могла б замінити собою цілий посібник з історії української культури останньої чверти XIX — початку XX ст., у нас досі хіба те й відомо, що вона "мати Лесі Українки", — а те, що вона
Биограф сообщает: "З-під батьківського даху Ольга Драгоманова вийшла вільнодумною, незалежною духом, упевненою в собі особистістю… Д. Донцов написав: "мало було тоді таких, що думали більш незалежно", що "до тих немногих" належала й Олена Пчілка… Вільнодумство відтак у кожному новому поколінню Драгоманових виявлятиметься все з більшою й більшою силою" (7, 39). Эту закономерность отметил еще Достоевский в "Бесах": каждое новое поколение революционеров оставляет предыдущее далеко позади и устремляется все дальше и дальше по направлению к зияющим высотам.
