Ольга Драгоманова "за дитячих років весь час перебувала в батьківській садибі, де й дістала початкову освіту. По смерті батька (1860) дівчиною заопікувався брат Михайло. На початку 1864 року він її забрав з собою до Києва, де й вмістив до "зразкового" пансіону пані Нельговської, в якому мусів навзамін давати безоплатно уроки. Ольга Драгоманова вчилася добре, в усякому разі винесла з пансіону непогане знання французької й німецької мов. Закінчивши науку, дівчина оселилася у брата Михайла, ввесь час перебуваючи під впливом його й української "Громади" й тоді вже захоплюючися українською етнографією. За допомогою брата вона написала декілька фельєтонів до петербурзьких газет і разом з братовим приятелем, Михайлом Старицьким, почала перекладати українською мовою казки Андерсена з французької мови. Одружившися і переїхавши на постійне проживання до Новоград-Волинського, Ольга Петрівна дуже багато читала, особливо з старої грецької мітології й загальної географії, перекладала дещо українською мовою з французької та німецької мов" (11, 57). Биограф добавляет: "Українськістю, так би мовити, Ольга дихала, всотувала її в себе зі своїх найранніших років… Почуті легенди та міфи, казки й забобони входили в дитячий розум "як цвяшки" й назавжди залишали не тільки в свідомості, але й у душі особистості помітний слід. Але поруч "української течії", української народної стихії існувала "московська течія", що "починала боротьбу" з українством із самого дитинства, "вдиралася в життя з самого народженя" (7, 39).
Пример "московского течения" — русскоязычный отец Ольги Драгомановой. Другой пример — ее русскоязычный муж. Именно для того, чтобы скомпенсировать это зловредное "течение", она уже сознательно настойчиво вбивала такие же "гвоздики" ("легенди та міфи, казки й забобони") в головы своих детей: "Олена Пчілка тим самим започатковувала у власній сім’ї культурні традиції, відмінні не лише від традицій сім’ї свого чоловіка, але й від традицій сім’ї, з якої вийшла сама. Тож якщо, приміром, листування зі своєю матір’ю — Єлизаветою Драгомановою — вона здійснювала, за рідким винятком, російською, то Лесині листи до "любої мамочки" писалися вже тільки українською" (7, 49). Поэтому подруга Украинки Людмила Старицкая справедливо писала: "Наше покоління — виключне покоління:
"18 липня 1869 року Косачам народився син Михайло, а 13 лютого 1871 р. — дочка. Перед її народженням Ольга Косачева ввесь час працювала, перекладаючи з німецької мови українською твори Шпільгагена. Пологи були цілком нормальні. Дитину названо Ларисою" (11, 57). Шпильгаген — это символично. Украинцам тогда явно не хватало произведений Шпильгагена. Из истории всемирной литературы узнаем, что "в технике его романов многое напоминает Эжена Сю и эпигонский романтический французский "жестокий роман"… писатель чаще всего просто заимствует романтические штампы". Эжен Сю прославился "Парижскими тайнами", а Шпильгаген специализировался на тайнах берлинских: "Главная заслуга Шпильгагена (и секрет его успеха у современников) — умение оперативно откликнуться на веяния времени, отразить столкновения разных политических концепций, которые хотя подчас и носили преходящий характер, однако в те годы были злободневны… Его романы пользовались популярносью у современников, и прежде всего в "прогрессивных" кругах. Мировоззрение писателя не отличалось ни последовательностью, ни самостоятельностью… сочувственно изображал сторонников социалистических идей, опять-таки воспринятых весьма поверхностно, преимущественно через деятельность Лассаля, в котором он видел героя своего времени".
