У героев Достоевского всегда трудное детство. Так было и у Ларисы Косач. Проблемы начались уже на первом году жизни. О них рассказывала ее мать. Летом 1891 года в семье Косачей гостило семейство И. Франко, который осенью писал к матери Украинки: "Ми обоє з жінкою дуже турбуємося станом Вашого здоров’я, шановна пані. Від’їжджаючи жінка покинула Вас недужою і боїться, чи турботи, які причинили Вам наші діти, не пошкодили Вашому здоров’ю. Будьте ласкаві, напишіть нам хоч кілька слів". В ответ О. Пчилка писала: "Діти Ваші мене не клопотали. Одно мене журило, се здоров’я Петруся. Скажу Вам по правді, от же я боялася, щоб він не помер у нас замість того, щоб поправитись; думаю й тепер, що лиш якимсь чудом зостався він живим. Ви втішилися тим, що у Петруся не сухоти, а тілько англійська слабість. Отже, по-моєму, не велику прислугу роблять надто недолугим дітям, коли, так сказавши, силою затримують їх при житті…" Это письмо родителям, которые благодарят за помощь, после отдыха в деревне привезли своего Петруся домой и продолжают старательно заниматься его здоровьем. Странное письмо… Очевидно, не зря публикаторы письма Пчилки к Украинке опустили то место, где говорится о бедном Петрусе (см. раздел 4.6).
Дальше — больше: "…Принаймні я, дивлячись на Лесю, не раз і не два винуватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя. О, моральні слабості. Чи ж смерть не була б кращею долею, ніж теперішнє єї життя, котре і у неї, і у всіх найприхильніших до неї людей будить тільки тяжкий жаль. Ну, але що про се говорить! Як я, так Ви не зможемо чинити по холодному розумові спартанців — свідомо прикінчувати життя недолугій дитині. Дай боже, однак, щоб Ви з своїми помічними заходами коло бідолашного Петруся були щасливіші, ніж я коло Лесі! У всякім разі я рада, що Ви не проклинатимете побит у Колодяжному, бо якось вивезли Петруся звідси живого, увесь час я дуже боялася, щоб не вийшло інакше".
О том, как мать "виратувала" дочь на первом году жизни, вспоминала сестра Украинки Ольга: "Коли народилася Леся, то мати наша заслабла на тяжку анемію і мусила серйозно лікуватися, не могла доглядати сама своїх двох малих дітей (синові Михайлові було півтора року), а найгірше, не могла сама годувати Лесю, як вигодувала сина Михайла… Довелося годувати Лесю штучно, а за тих часів це була справа ще дуже незвична та невпорядкована. Леся почала сильно слабувати. Батькові тоді доводилося раз у раз їздити в службових справах, і він розказував мені, як він до розпачу доходив, приїздячи додому та застаючи Лесю в тяжкому стані, після того як під час пробування вдома налагодив було її годування. Врешті батько взяв відпустку спеціально для того, щоб доглянути Лесю, бо боявся, що інакше вона загине. Взявся пильно виконувати всі лікарські приписи і врешті осягнув того, що Леся не лише залишилася при житті, а зовсім одужала та поправилася". Но вот вопрос: а где же в это время находилась мать? Многие биографы об этом скромно умалчивают, но прогрессивная Забужко режет всю правду-матку: "пані Косачева… могла покинути новонароджену Лесю на руки чоловіка й податись на півроку до Італії зцілятись "од анемії" (мовою сучасної медицини — од постпологової депресії)" (10, 429).
