Дочь Ольга так характеризовала мать: "Нам у дитинстві здавалося, що кращої, добрішої, розумнішої за маму на світі жінки нема. Аналізуючи її розумом і свідомістю дорослої людини і наскільки можу "збоку", а не як дочка, думаю, що схарактеризую досить вірно, коли скажу все наступне. Лесина мати була дуже розумна, горда, певна себе і певна в правості своїх думок і переконань людина, тверда й уперта в переведенні в життя того, що уважала за потрібне. Дуже небезстороння (коли кого любила, то прощала йому багато чого, кого не любила, то знаходила в ньому й неіснуючи вади), дуже ревнива, недовірлива (напр., була переконана, що про правдиве відношення до себе в когось можна довідатись, лише ненароком почувши чи прочитавши його думку), добра загалом, але могла бути жорстокою і то навіть, або й особливо до тих людей, що їх сильно любила. Як Ніоба, зарозуміла на своїх дітей, і хоч сама часами могла дуже їх "коренити", але не терпіла критики-догани на їх адресу від інших людей. На великий жаль, мала серед своїх (шістьох) дітей любиміших і менш любимих. Жіночого домашнього господарства не любила, не вміла його провадити і не провадила, так само і дамського рукоділля не робила, але могла спекти чудову паску "бабущину", або скраяти і приладувати до пошиття штуцерну дамську сукню. Ніколи не була "радикалкою-нігілісткою", і, бувши вродливою жінкою замолоду, одягалася і зачісувалася як показувала тогочасна мода і її жіночий інстинкт, щоб виглядати якнайкраще" (11, 32).
Т. о., детей воспитывала мать "горда, тверда й уперта, небезстороння, дуже ревнива, недовірлива, зарозуміла; інколи жорстока і то навіть, або й особливо до тих людей, що їх сильно любила". Ее любимцем был первенец Михаил. На него возлагались особые надежды. Он был, так сказать, орудием в национально-освободительной борьбе. Забужко пишет: однажды мать попросила "припровадити до неї провідного, на-тоді, імперського історика Дм. Іловайського, щоб її малолітній син втер йому носа в науковій дискусії… Як багато важив для Олени Пчілки цей зрежисований нею диспут, у якому "малий Михась навіть переспорив Іловайського", видно з її "Автобіографії", де вона з гордістю переповідає цей епізод. Шкода, що наші дослідники ніколи не завдали собі труда "оцінити мізансцену": з одного боку, Д. І. Іловайський — один із стовпів російської історіографії, автор офіційного гімназійного підручника з "русской истории", чоловік, за свідченням його нерідної внучки Марини Цвєтаєвої, котрий у балачку навіть із рідними дітьми й внуками заходив виключно для того, щоб екзаменувати їх з історії… — історик не просто монархічної, а так-таки чорносотенної складки, запеклий ненависник "жидів" і "інородців". З другого ж боку — на сорок років молодший Михась Косач, якого до гімназії, на "русскую историю" за Іловайським, навмисне не віддають і до 5-го класу вчать удома за іншою, маминого виробу програмою, — і в зайшлій між цими двома дискусії (sic!) про Червону Русь Іловайський змушений скласти зброю, тільки й сказавши матері: "О, это у вас растет какой-то дока", — а хлопчик ще й відмовляється від такої чести ("Не то что дока, а просто очень любит читать книги по истории Украины"), либонь відчувши з маминого настрою, що це "екзамен" не йому, Михасеві, і справді — це Пчілчин поєдинок з її багаторічним, в особі Іловайського, противником — імперським шкільництвом, це вона вивіряє ефективність своїх навчальних методик, це її перемога, яка каже про неї куди більше, ніж усі наші неопоганські славословія "великій Матері" (10, 431).
Вот, например, она пишет сыну (1896) из Киева в Тарту как будто на тот свет: "Дорогий Мака! От і зібралась написать до Тебе, але не пишеться, бо нічого доброго не можу Тобі написати. Тая заживо мерлая Леся приводить мене до такого тяжкого, холодного розпачу, що всі думки од мене одлітають і нікоторої охоти не маю писать ні до кого, навіть до Тебе. Врешті, взагалі мало маю "охоти" писать до Тебе, бо теж пишу Тобі на той світ неначе. Ти теж дедалі все менше і менше здаєшся мені живий для мене, у понятому Тобі смислі. Ти од нас одірваний, перерваний — осталась лиш полоска якоїсь шкурки не перервана й то мов тільки на те, щоб вона боліла, щоб через неї ішла боль. Ти плачеш, читаючи наші листи, ми плачем, пишучи їх. Тільки всього. Ти розважить і помогти не можеш нам, а ми — Тобі. Так, я настояща Ніобея. Котре доростає — погибає. З Ніобеєю тільки діло було краще, бо і діти її покоченіли на смерть, і вона сама закореніла, нічого не почуваючи. А з нами іначе!"
