Из мифологии известно, что, обладая многочисленным потомством, Ниобея возгордилась перед богиней Латоной, имевшей только двоих детей (Аполлона и Артемиду). Разгневанная богиня пожаловалась детям, которые своими стрелами перебили всех детей Ниобеи. Она оплакивала их, пока не окаменела от горя. А что же случилось с О. Пчилкой? В чем трагедия? Почему погибает сын? Очень просто: женился, работает в Тарту, преподает математику, занимается физикой, растит детей. Письмо заканчивается так: "А Ти, моє дороге, як мені Тебе шкода! Де Ти? Що з Тобою? Я знаю, ти самотній душею. Тебе ніщо там не гріє, гніздова коняча оболочка тільки служить средостением, щоб не допускать до Тебе всього давнішого, для Тебе — минулого вже! Я не кличу Тебе до себе на свята, бо знаю, що Тебе не пустять, а як і пустять, то "на короткому шнурку", до бридкості владарському і ревнивому. Кожну минуту жди листа, що прикажуть моментально, неукоснительно явиться, не быть Обломовым — себто не мати ніякої уваги до "рідної сім’ї", "порвать", прекратить драми".
Такая переписка (и не только переписка) длилась много лет. Еще за три года до этого письма Украинка, сочувствуя, писала брату: "Шкода мені тільки тебе, що тебе от уже з рік раз у раз "дерев’яною пилою пилять", за се я часами почуваю немов якусь уразу до мами, хоч знаю, що вона не винувата. Що ж, коли у неї такий сей фасон любити, що вона безпощадна до того, кого любить. У мене сей фасон зовсім інший, і якщо я кого пиляю, то хіба саму себе, та воно зате нікому не вадить. Мама, запевне не знаючи того зовсім, пиляла не разі мене, та не те що пиляла, а в саме серце вражала, тільки, я ж кажу, тут вона вже зовсім не підозрювала, що мені болить від її слів, а може, й знати сього ніколи не буде".
В чем же причина такой неприязни к семье сына? Его жена Александра Судовщикова — "письменниця (літературний псевдоним Грицько Григоренко), приятелька Лесі Українки, освіту здобула на вищих жіночих курсах у Києві, активна учасниця літературного гуртка "Плеяда". Авторка збірки прозових творів "Наші люди на селі" (Тарту, 1898 р.). Леся присвятила їй поезію "Шлю до тебе малий сей листочок" (11, 368). Теща Анна Ивановна была крестной матерью сестры Украинки Ольги, которая вспоминала: "Анна Іванівна Судовщикова — дуже добра, лагідна, стримана жінка. Вона мала гарну освіту і знала скілька чужих мов, це давало їй можливість заробляти лекціями на життя вдвох з дочкою. Жили вони дуже скромно, вся обстановка у них була простенька, але завжди в їх маленькому приміщенні було багато книжок і був надзвичайний порядок і чистота, а обидві господині дуже привітні й ласкаві, особливо з нами. Говорили вони тоді обидві завжди російською мовою, навіть з нами, що говорили тоді тільки по-українськи. Мене приваблювала хрещена мати, що дуже мене пестила, та Шурині дитячі забавки, що зберігалися цілі та в порядку, і давалися мені пограти. Леся ж і Міша вельми приятелювали з Шурою, хоча вже й тоді часто провадили з нею гарячі дискусії та суперечки, головно, на літературні теми, бо наші були запеклі українці-націоналісти, хоч і з великими нахилами до европеїзму, а Шура була російської культури та симпатій" (11, 39).
Может быть эти симпатии и не давали покоя матери "запеклих українців-націоналістів"? Как человек страстный и творческий, она даже написала рассказ, в котором действие разворачивается так, как ей мечталось. Называется он "Біла кицька" (1901): "…Пан Микола оженився! Так, незважаючи на ледве скінчені 23 роки, пан Микола був жонатий… Пан Микола не зовсім скінчив університет. Пан Микола не має ніякого "положення"… Так дорікала дружина, а пан Микола сидів мовчки, опустивши очі. Ні, один раз він глянув і навіть пильно придивився до неї; здавалась вона йому дуже похожою на ту осоружну кицьку: волосся розтріпалось і настовбурчилось над запухлим почервонілим лицем, як ті руді вуха в кицьки, очі роз’ятрились од злості, сипали хижі іскри, а тими словами вона дряпала, зовсім як от зараз дряпала пазурами кицька.
— Що ж мовчиш, чом ти нічого не говориш? Про що ти думаєш?!
Ах!.. Про що думав пан Микола за скільки хвилин перед цим — ви знаєте; а про що думав він тепер, то вже й не знаю, як вам сказать… Либонь, десь там далеко-далеко в душі молодесенького мужа, пана Миколи, ворухнулась така думка: "Як шкода, що не кожну осоружну кицьку можна взяти за хвіст і вишвирнуть за вікно!.."
