"Заправка" шла полным ходом. "Молодість Лесі" вспоминает Варвара Дмитрук, ее крестьянская подруга: "Пригадую, як закладали домик Лесі… Її батько виніс відро горілки і став частувати всіх та промовляти: "Пийте, люди, та веселіться, грайте, щоб домик цей був веселий і той, хто в ньому буде мешкати". Обычно подобные места освящают. Но не здесь: "Поклали перші камені, окропили їх горілкою. А десь за два тижні домик був готовий. Прибирали його всі гуртом. У вітальні поставили фортепіано, привезене аж з Луцька, на стіні повісили великий портрет Шевченка, картинки різні і фотокарточки, поскладали книжки". Икон не было. Потому что отправлялся другой культ: "У цьому домику щороку святкували Шевченкові роковини. Леся і брат Михайло часто розказували нам про Тараса Григоровича, читали про дівчину Катерину, обдурену москалями, про сліпого кобзаря". (Сколько ж их было всего, тех москалей, которые "обдурили Катерину"?). "До Шев-ченківських свят готувалися за кілька днів: прибирали, на кухні пекли пиріжки, батько Лесі привозив з Ковеля цукерки. Увечері, як сходились люди, всіх розсаджували у великій кімнаті, частували. На столі в рушниках стояв портрет Шевченка, де Тарас Григорович був у великій смушковій шапці, в пальті і з козацькими вусами. Перед портретом запалювали свічечку". Прости, Господи…
"Господарі й діти сідали з селянами, а коли хто був із Києва, то тоже. Леся вмощувалася коло столу. Пам’ятаю один такий вечір. Всі порозсідалися на своїх місцях, і Леся почала. Читала про гайдамаків, та так, що аж за серце щипало. Гарно вміла вона читати… Як дійшла до того місця, де Гонта вбиває своїх синів, — не витримала, схилилася голівкою на книжку й заплакала. Батьки кинулися до неї, почали заспокоювати…" Бедное дите…
Или еще один рассказ: "Щороку скликала вона до себе селян на свято Тараса Шевченка. Портрет Шевченка великий такий був, рушником прикрашений. Сама ж Леся й вишивала. Сідала вона ото під портретом, брала "Кобзаря" до рук і все нам вірші читала та про Тараса Григоровича розповідала. Як тепер бачу її… Читає вона "Гайдамаків", а сама аж палає, очі сяють, тремтить уся…" Крестьянка Г. Полищук: "Зала була чимала. Висів великий образ Шевченка. Так намальовано, що скрізь Шевченко дивиться, куди не підеш". В такой обстановке и вырастала будущая "Украинка": куда ни пойдешь — всюду Шевченко смотрит (и если бы только он один). Он стал одним из ее духовных отцов. В 18 лет она пишет "На роковини Шевченка":
В действительности, правда, все было не совсем так. Шевченко писал о себе в "Автобиографии": "В 1859 году летом, после долгой и тяжкой разлуки, увидел он свою прекрасную родину, крепостных братьев, сестру и благополучно осенью возвратился в Академию художеств, где благодаря правящим Академиею с любовью истинного художника занимается гравюрою акватинта и аквафорта". Но все это мелочи: кому интересна жалкая действительность. Главное — национальный пафос:
Согласно Забужко, "
