Украинка против Украины полностью

"Леся ж була у винятковому становищі ще й тим, що, як свідчить О. Косач-Кривинюк, була в мами "спочатку зовсім нелюбима… а потім згодом без порівняння менше любима, ніж Міша і навіть ніж інші діти": поруч зі своїм "показним", "по-драгомановськи" яскраво екстравертним братом, на материне тверде переконання, — "негарна, дурна… недотепа, нецікава, нерозвинена" (sic!), і "Леся сама не раз мені казала, що коли б не Мішина прекрасна вдача та не його справді братерське ставлення до неї, то вона б його, певне, була б зненавиділа через те порівнювання". Якої надлюдської гордости й сили характеру треба було жертві такого "гожого наставництва", щоби під тим постійним психологічним тиском у сто атмосфер не "пригнітитись", не зламатись, а загартуватись … — над тим наше лесезнавство воліє не застановлятися, злякано відмахуючись — цур мене, цур! — навіть від таких документів, від яких здавалось би, вже не відмахнешся" (10, 434). Далее Забужко цитирует то самое письмо Пчилки. Может быть и хорошо, что после рождения дочери мать отправилась в Италию? Иначе ребенок мог и не выжить. Впрочем, до конца ли излечилась Пчилка? Разве это письмо писал духовно здоровый человек?

Забужко справедливо отмечает, что одержимая мать воспитала одержимую дочь: "Непосильна пересічній уяві драма (а Леся Українка, завжди стримана в словах і оцінках, казала — "трагедія"!) стосунків двох великих "одержимих", двох рідних, а однак різних, як Анна і Долорес, "королеви" й "королівни", їхня 42-річна кревна "любов-війна", з якої, між іншим, зродилась ціла галерея Українчиних "пожираючих", деструктивних матерів (а інших їх, НЕ деструктивних, у неї й немає, досі, здається, тільки в Н. Кузякіної стало інтелектуальної відваги це констатувати: "Тільки материнську любов поетеса безжально винесла за дужки. На тлі натхненно-обожнених материнських образів поезії Шевченка жорстоко-егоїстичними виникають нечасті образи матерів у Лесі Українки. Очевидно, ця сфера була надто болісною для поетеси і не схиляла її до різнобічности поглядів"), — матерів… котрі безоглядно орудують дітьми як "своєю власністю" аж до повного їх знищення, — "війна", без перебільшення, міфологічного масштабу, істинна "битва титанів" (чи пак, "титанок") на терені свободи й сваволі, "материнського" (поганськи-архаїчного) й "людського" (універсально-визвольного) права, одна з тих безцінних агіографічних історій, якими й живиться кожна національна культура (за умови, розуміється, що то культура жива, а не колоніально "закоченіла"!)" (10, 435).

Забужко приводит пример из произведения Украинки под названием "Приязнь" и находит там интонации Пчилки: "То, може, там у вас, у панів, такий звичай, щоб дитина матері не слухала, а в нас того нема. Чи то я на те над нею ночей не досипляла, собі од рота хліб одривала, щоб мені якесь дармоїдисько в хаті росло?.. Та я ліпше її заб’ю (sic! — де ми це вже чули? — Курсив мій. О. Забужко), а дармоїди мені не потрібні". Прикметно, що саме неписьменна селянка (сюди ж можна долучити й матір Лукаша) напрямки виявляє те, в етичній системі Лесі Українки найвідразніше, що її інтелігентніші "Медеї" з різною мірою вправности камуфлюють книжною риторикою, — ринковий характер "материнського права", погляд на дитину як на довготермінову інвестицію, за яку належиться наперед запланована "віддяка" ("Я маю право на тебе, — заявляє в "Блакитній троянді" пані Груїчева своєму синові. — Я тебе викохала. Виростила, тобі все життя віддала. Немає такої жертви, якої я б для тебе не принесла", — на що Орест резонно відповідає: "Я від тебе ніколи ніяких жертв не просив")" (10, 436).

Бесоодержание первой из титанок можно назвать "украинство без христианства", а второй — "украинство с антихристианством". Существенная разница.

"Звісно, літературного хисту Пчілці, як і багатьом в роду Драгоманових, не бракувало, але головне, що до останнього подиху провадило цю жінку по життю, була служба не музам, а зовсім іншим богам, яких, за браком ліпших дефініцій, можемо, за Д. Андрєєвим, назвати "духом-народоповодирем" і навіть, не виключено, "демоном великождержавности". І якщо вже з кимось її порівнювати за місцем і роллю в нашій історії, то таки не з дочкою, а з братом, Михайлом Драгомановим: обоє вони діячі одного типу — харизматичні інтелектуали-проповідники" (10, 437). Типа Ставрогина.