Украинка против Украины полностью

Еще пример. "Леся прагнула убезпечити себе від можливості потрапляння під лупу чийогось прискіпливого погляду й докорів. Перед усім це стосувалося матері. Ольга Петрівна свого часу була проти поїздки Лесі у Мінськ до помираючого від туберкульозу Мержинського. А коли після повернення Леся почала кашляти, мати відразу прямо й без будь-якої делікатності почала говорити про Лесину "заразу". Посипались докори й звинувачення. Конкретні слова матері нам не відомі. Але напевно знаємо те, що Лесі було нестримно боляче від материнських слів. Боляче, дуже боляче… Однак відповідала спокійно і з достоїнством: "…я зовсім не маю нічого проти того, що ти щиро мені говориш про те, як ти дивишся на мій стан, — я взагалі не "мнительна" і ніяких страшних слів (та й речей) не боюся. Мені тільки тяжко, що ти все когось винуватиш. Чи то від того легше? Ні, мамочко, ніхто не міг нічого від мене одвернути. Я не така безхарактерна, як часом здаюсь і як звикли мене вважати, і в рішучі хвилини тільки я сама можу собі помогти або пошкодити, а більше ніхто; се я говорю на основі певного досвіду… Коли вже хто винен, то тільки я сама, отже, тільки мене можна винуватити, але ж тоді ти візьмеш назад те страшне слово "проклинаю"? Правда ж, правда?" Прокляття матері… Кого, кого вона прокляла? Не свою ж власну дитину, в решті-решт? Мержинського? Леся далі писала: "Я зовсім щиро признаю, що я таки дуже була винна, завдавши тоді всім стільки турботи (ще й досі незаспокоєної) за мене, та тільки ж я вже й так досить "проклята" тією Мойрою"(7, 298).

Естественно, что "з роками, попри Лесину безмежну любов до матері її душа, особисті переживання ставатимуть все більше й більше закритими для матері. Леся, квола плоттю, але з незламним духом, все більше утаємничувала життя душі своєї. Й важко сказати, чи то було пов’язано з бажанням відгородити матір від надмірних переживань, чи ж — з намаганням захистити свій внутрішній світ від втручання в нього такої сильної особистості, якою була мати, захистити від егоїзму її материнської любові, тієї любові, що вважає за можливе проживати життя своєї дитини, керуючись сотвореним власноруч правом" (7, 166).

Украинка внимательно читала Достоевского. Поэтому она знала, о чем говорит, когда в письме (1896) к сестре Ольге называла себя живым типом Достоевского. "Ну, як же тобі показався Київ тепер — це не весело, чи не так? — невже і тут можна сказати: "бывает и хуже!"? Ах, що се за проклята яма сей город, і чого нас туди тягне? Се просто якийсь психоз і більш нічого. Летіти на огонь — я розумію, але летіти самохіть в "пашенну яму" — се щось непевне. А все-таки, а все-таки… "ничего, ничего, молчание!"

Что за этим молчанием, мы не знаем. Знаем только, что Киев — "проклята яма", "пашенна яма" (цур йому…) и здесь так плохо, что хуже не бывает. (В XX веке с этой точкой зрения был солидарен В. Стус: "Київ — то така прекрасна флора, але ж фауна!" — казав Віктор Некрасов. І як з ним не погодитися, бачачи цей набір холуїв від літератури, обозних маркитанток естетики… Культ бездарних Яворівських, їхній час, їхня година… Це час Драча — капітулянта поезії. Що не рік — то риси жіночі все яскравіше виявляються в Драча. Сьогодні він — як балакуча тіточка. Такою ж балакучою тіточкою виявляється і Дзюба. Йому хочеться старої своєї стилістики, але з оглядом на нові умови. Виходить же так, що він багато пасталакає, а без користі… В 80-х — вони чуються не в своїй атмосфері. Вони викинені зі свого часу напризволяще". Об отношении Стуса к Украинке Забужко пишет: "йому бачилося в ній щось "холодне, чітке, розважене", — дуже поширений закид Лесі Українці від поколінь, чий смак уже формувався вульгарною й крикливою безстильністю" (10, 452). Бесстильному Стусу было не понять стильной Украинки.