Unknown полностью

Почувши отаке, мимоволі може людина подумати: «Ага! Раз є закордонні, то десь же повинні бути і не за­кордонні частини тієї організації».

А тут уже не треба премудрим Соломоном бути, щоб здогадатися, що те «десь» — ні деінде, а тільки на Украї­ні знаходиться. На Радянській Україні, звісно, бо Украї­на ж — одна. І, збагнувши оцю «премудрість», візьме та й подумає собі та людина, що раз уже на Радянській Україні багатьох (цілі ж частини — то не жарти!) до на­ціоналістичної віри навернуло, висновок тут тільки один може бути: не до душі українському народові радянська влада, синім полум’ям він на неї дихає і бореться проти. Словом, усе ясно, як білий день: якби «совєти» не стри­мували українського народу, з прискоком побіг би він під опіку націоналістичних оунівських достойників...

І, дивись, розчулиться людина, перейметься співчут­тям до гіркої долі «поневоленої совєтами» України та й кине якусь дещицю у скарбницю ЗЧ ОУН, будучи пере­конаною, що це — її офіра на святу справу «визвольної боротьби». А то, дивись, до тієї «святої справи» і сама безпосередньо візьметься рук та розуму докладати...

Бачите, один тільки приклад щодо назви, невеличкий, навіть непомітний на перший погляд, словесний, сказа­ти б, фокус, стилістичний викрутас, а з нього он що вихо­дить, коли розібратися!

Казимир-Степан Іванович Джугало

Звичайно, на людину, що знає справжній стан справ у Радянському Союзі, зокрема на Україні, до того ж на людину неупереджену, ця стилістична казуїстика не діє. Слухаючи репетування про «поневолений український народ», така людина не буде йому йняти віри. Бо знає, що це — сон рябої кобили. Така людина не подумає, що український народ чекає — не дочекається, щоб, нареш­ті, умоститися в затінку жовто-блакитного прапора.

Але ті, для кого антирадянське базікання — основне (а то і єдине) джерело інформації про Радянську Украї­ну, так подумати й так чинити можуть. Врешті, так, бу­ває, вони і думають, так і чинять.

Був час, коли я й сам думав і чинив не інакше, сприй­маючи на віру непогрішність націоналістичної стилісти­ки, поки саме життя не відкрило мені очі на її підступні, облудні тонкощі.

Зате тепер я знаю: за підфарбованою вивіскою, яка має створювати вра­ження солідності фірми, ховається відданий у чужу орен­ду вертеп, вертеп, у якому під рекламне галасування закликальників розігруються не тільки дешевий фарс, а й злочинні криваві інтермедії; вертеп цей не має і не може мати нічого спільного з українським народом, він ревно служить чужим хазяям, за що й одержує проценти; це — реклама, яка має створювати враження сили, в той час як ідеться про ідейно-політичних мерців; це — розцяцькований рекламний щит, яким прикри­ваються користолюбні торговці, що спекулюють іменем України, українського народу; це — словесна косметика, якою загримовують свою духовну та розумову ницість брехливі, захланні, мораль­но розпаскуджені типи, що іменують себе проводом ЗЧ ОУН.

Кажу усе це не в полемічному запалі, а тому, що пе­реконався в цьому сам; тому, що мав змогу придивитися до того, що коїться по той бік крикливої вивіски та за лаштунками продажного вертепу, мав змогу зблизька побачити обличчя оунівських верховодів тоді, коли вони бувають без гриму.

ТРОХИ СПОГАДІВ, АБО ДЕЩО ПРО ЗВ’ЯЗКИ

Впізнать вовка, хоч у баранячій шкурі. (Українська народна приказка).

Еге ж, мав я таку змогу: не рік та й не два і сам хо­див у жовто-блакитних шатах, був одним із «вояків» ЗЧ ОУН і, задурманений націоналістичним словоблудством, ревно сприяв функціонуванню цього націоналістичного збіговиська, щиро вірячи, що непогрішно і самовіддано служу Україні.

Плутаною і нелегкою стежкою тяжких помилок і гірких розчарувань пройшов я крізь морок націоналіс­тичної облуди, поки не вибрався до просвітку.

Нема для мене сьогодні великої приємності навіть подумки повторювати той шлях, але хоч побіжно зробити це треба...

Влітку 1944 року разом із недобитками дивізії СС «Галичина» втік я на Захід. Коли «тисячолітній» третій рейх остаточно віддав богові (а вірніше було б сказа­ти— чортові) свою чорну душу, я залишився за кордо­ном. Отак став я переміщеною особою. Але особою не простою, а досить-таки примітною в різних угрупован­нях українських націоналістів. Зокрема, головував у «Організації українців в Австрії», був заступником голо­ви «Злученого українсько-американського допомогового комітету в Австрії», заступником голови «Українського центрального допомогового об’єднання в Австрії».

Згодом поповнив своєю особою «українське воїнст­во» — став членом ЗЧ ОУН. А в квітні 1956 року був уже не просто членом: при сприянні Осипа Тюшка — тере­нового провідника ЗЧ ОУН в Австрії — ввійшов до скла­ду так званої «референтури зв’язку з Краєм», або ж, як умовно це називалося, — К-3.

Мою роботу тут було, очевидно, помічено, бо у верес­ні наступного року провід ЗЧ ОУН викликав мене із Австрії до Мюнхена і запропонував роботу в бюро про­воду на Цеппелінштрассе, 67. Тут же я й замешкав.