Після смерті Бандери новий «провідник» ЗЧ ОУН Степан Ленкавський удостоїв мене особливої ласки — запропонував спільне мешкання по вул. Ст. Боніфаціус-штрассе, 2. Ця зміна адреси пов’язувалася із неофіцій­ною зміною моїх обов’язків — я став виконувати функції особистого охоронця Ленкавського. Водночас продовжу­вав роботу і в референтурі К-3. Офіційно ж вважався архівістом та бібліотекарем організації. (Принагідно зауважу, що й у інших членів крайової референтури теж були легальні посади в проводі або бюро ЗЧ. Робилося це, як побачите, про людське око, для втаємничення спе­цифіки «зв’язків із Краєм»).

Нарешті, після наглої (і таємничої!) смерті бухгалте­ра і касира організації Миськіва, мене перевели на його посаду.

Отож основна моя тогочасна «праця на благо Краю» пов’язувалася із діяльністю К-3, тобто «референтури зв’язку із Краєм».

Що ж то за такі зв’язки?

Будучи спеціальною групою ЗЧ ОУН, оте саме К-3, за завданням проводу 34, залучало з-поміж україн­ських емігрантів агентів для шпигунства, готувало їх та засилало на Україну. І коли вже говорити про зв’язки К-3 із іноземними розвідками, то вони справді-таки були. Та ще й дуже тісні і безпосередні.

Зокрема, в повоєнні роки К-3 було зв’язане із БНД — західнонімецькою розвідкою «Бундеснахріхтендінст». В той час шпигунське кубло містилось у нейтраль­ній Австрії. Тут, під крилом БНД, тоді відгодовувалися та вбиралися у пір’я «пташечки» оунівської породи. Звід­си ж, уже із биркою іноземної розвідки, відлітали вони «у вирій», до Краю. Саме тут пройшли вишкіл та звідси у 1956—1959 роках вирушили на Україну Ганяк, Давидяк, Левицький, Ципера та інші.

Підготовкою агентів займалися інструктори із ЗЧ ОУН, серед яких певний час був і я. Але, як правило, не обходилося без наставників із іноземних розвідок. Хазяї не тільки фінансували все, що стосувалося акції, а й щед­ро ділилися своїми знаннями, розуміючи, що це має при­нести користь їм же самим. Так, якийсь Кранц дбав, щоб його підопічні були добрими радистами; Шіндер старав­ся передати їм усі тонкощі тайнопису; Янке намагався зробити з них досконалих фахівців по збиранню шпигун­ської інформації.

Справжніх імен цих навчителів ніхто ані з агентів ані з нас не знав. Усе це були вигадані прізвища.

А врешті, чи ж те прізвище важило що-небудь?! Все одно, кому душу запродувати! Як мовиться, де сісти, там сісти,— аби що з’їсти. Хоч «шмат гнилої ковбаси».

Так, наприклад, коли до Австрії почали з’їжджатися кандидати на майбутніх шпигів (це було під час вико­нання мого першого завдання по підготовці акції), то майже всі вони мали італійські паспорти і, як я пізніше довідався, пройшли підготовку в італійській розвіду­вальній школі. А скажімо, Мирона Матвієйка було в 1951 році, закинуто до Радянського Союзу англійською розвідкою. Чи візьмімо Богдана Чепака. Був це член «Спілки української молоді». До Мюнхена прибув із США. Начебто на медичні студії. Так отой американський сумівець навіть зів’ялим фіговим листочком не прикривав своїх зв’язків із ЦРУ. Ще й вихвалявся скрізь, де нагода траплялася, що він на повному утри­манні в американської розвідки і за кожну «добру» но­вину дістає від своїх господарів щедрі «чайові» — сто доларів.

Як бачите, цей «репрезентант української молоді» почав свій шлях «борця за національні інтереси україн­ського народу» дуже, як на його погляд, вдало — зна­йшов хазяїна із добре напханим капшуком. Не кожному ж бо такі «чайові» перепадають! Отож мав, значить, мо­лодик чим похвалятися!..

Зауважу принагідно, що «Спілка української моло­ді» взагалі знаходиться під неугавною опікою та орудою ЗЧ ОУН. Саме тут, у СУМІ, оунівські заводії випещують та вирощують на націоналістичному угноєнні потрібні їм кадри.

Нагадаємо хоча б усім відоме.

Недавно на Україні піймався на гарячому Ярослав Добош — крайовий голова «Спілки української молоді» в Бельгії. Як з’ясувалося, діяльність його, визначена і фінансована ЗЧ ОУН, не мала нічого спільного із без­невинним туризмом, хоча прибув він на Україну ніби як турист. Але це вже, як кажуть, хотіла баба з себе дівку вдати...

Затуляючи українській молоді, яка знаходиться на Заході, очі шорами антирадянської пропаганди, готую­чи її начебто до боротьби за якусь «самостійну Украї­ну», бандерівські верховоди мають тільки одне на думці: готувати отак собі резерви для гендлю людськими душами, готувати людський товар для іноземних розві­док, товар, на який завше знаходяться покупці і за який добре платять.

Звичайно, і серед старшої, і серед молодшої генера­ції української еміграції є люди, підступно зведені на манівці націоналістичним блудом, які переконані, ніби чинять благородно, не відаючи, що саме роблять на­справді, чиїм інтересам прислуговують. Вони вірять у непорочну чистоту своїх «вождів»...

Що ж то за «вожді» знайшлися, які самовільно, хай і марно, але пнуться говорити від імені українського на­роду, репрезентувати його перед світом, вирішувати його долю? Що ж то за люди, яким нерідко віддаєте в руки свою долю ви, розкидані по чужині земляки мої?..

ШКІЦИ ДО ПОРТРЕТІВ

І я прозрівати

Перейти на страницу:

Поиск

Похожие книги