Перед моїми очима пройшла ціла галерея типів націоналістичної «еліти». Типів вищого і нижчого гатунку. Я мав змогу придивитися до тих «вождів» та «вожденят». Націоналістична полуда почала спадати з моїх очей, зокрема, й тому, що я побачив справжні обличчя тих своїх проводирів, за якими йшов і перед якими сліпо схилявся,— обличчя політичних, моральних блазнів і злочинців.
Малювати детальний портрет кожного — то була б марудна робота. Та, врешті, й не вельми потрібна. Бо в цих портретах було б стільки спільного, що мимоволі вийшла б одноманітна виставка зображень духовних блазнів-близнюків. Тому накреслю тільки шкіци до кількох персон, зроблю, так би мовити, з натури кілька етюдів до загального, групового, а точніше — збірного портрета типового провідника ЗЧ ОУН...
СТЕПАН БАНДЕРА
В останні роки життя «вождя» ОУН мені часто доводилося здибуватися з ним. Ще коли ми готували на території нейтральної Австрії групу агентів для засилання на Україну, Бандера особисто прибув до Аттерзее, щоб дати шпигунам останні напучення. Тоді й познайомився я з ним особисто.
Потім, уже будучи в бюро ЗЧ ОУН, я майже щодня зустрічав його тут, на Цеппелінштрассе, 67 (коли, звичайно, він був у Мюнхені).
На «роботу» він їздив люксусовим авто марки «Опель- капітан». У промовах (а я не одну із них слухав у вузькому колі) завжди говорив членам організації про одне — потребу посилити шпигунську та диверсійну роботу на Україні, про необхідність жертв. Тим же, що це шпигунство проти рідного народу оплачують іноземні розвідки, навіть хизувався, вбачав у цьому великі можливості для «справи». Усіх переконував, що робота для іноземної розвідки не плямує честі українського націоналіста. Словом, наполегливо проводив знак рівняння між «ідейним» націоналістом і звичайним шпигуном-запроданцем, видаючи службу чужинцям за службу Україні.
Отака була його «політична» діяльність в останні роки.
Людина, яка не знала Бандери ближче, могла б подумати, що в нього день і ніч у голові тільки непересічні справи. Бо дуже дбав, щоб мати вигляд поважного та постійно заклопотаного діяча.
Однак за тією удаваною поважністю та заклопотаністю ховалася од загалу інша частина житія та діяній «вождя». Там уже не базікалося про «високі ідеали», а йшлося про потаємні інтимні зв’язки, звичайні тілесні насолоди.
Про цей, прихований від людського ока, бік його життя могла б, зокрема, чимало пікантного розповісти пані Геня Матвієйко. Бо саме вона успішно поєднувала працю секретарки СБ (служби безпеки) із функціями вті- шительки «вождя» на його шляху «боротьби за самостійну Україну». Скажімо, могла б підтвердити при бажанні й таке. Повчаючи рядових, та й не рядових націоналістів, як несхитно і прямо йти цим шляхом, не зупиняючись перед жертвами, сам Бандера частенько блудив — збивався з прямого курсу та потрапляв із своєю супутницею на шлях, який вів до італійської та французької рів’єри. Щоправда, тут «вождь» перед «жертвами» не зупинявся. Та й жертвувати, слава богу, було що — коштів не бракувало. В різній валюті. При потребі можна було взяти і з каси ЗЧ ОУН, та й з платні іноземних розвідок українцям за виконану ними «роботу» теж дещо перепадало у «вождівський» гаман.
Оце кілька побіжних штрихів до неприкрашеного портрета людини, з якої націоналістична верхівка зробила чи не ікону; яку після смерті канонізувала на «великого національного героя», «мученика за ідею», «мужа провидіння» і т. д. і т. п.
СТЕПАН ЛЕНКАВСЬКИЙ
У галереї фізіономій оунівських «державців» під його портретом мало б стояти: «Степан II». Як відомо, після смерті Бендери (а якщо вже прийняти цю нумерацію, то — Степана І) саме він, Ленкавський, умостився на найвищому оунівському сідалі — зайняв пост голови ЗЧ ОУН.
Як і його тезко-попередник, цей Степан (тобто Степан II) був теж ретельним розорювачем межі між платним агентом, шпигуном іноземної розвідки і українським націоналістом, членом ОУН. Як і Бандера, він також проповідував і відстоював доцільність терору та вбивств і впроваджував це у практику ЗЧ ОУН.
Зрештою, це відомо багатьом.
Сьогодні у Краї та на еміграції досить знають про житейські «героїчні звершення» та «політичну» діяльність Ленкавського. Він давно перетворився не лише на кримінального «споживача» грошей організації, а й на геть спустошілого духовно індивіда, в якого за пазухою не залишилося навіть на гріш нічого із колишніх запасів націоналістичного пафосу та «ідей»...
Як уже говорилося, я ходив у його особистих охоронцях. Більше трьох років мешкав із ним під одним дахом. Словом, був близько до нього і вдома, і поза домом, тож знаю, як облупленого. І тому з певністю кажу: замість звання політичного та громадського діяча, замість титулу пана професора йому незрівнянно більше пасує звання звичайнісінького п’янички, титул завсідника ресторанів та шинків.
