Правда, Кубійовича ця подія не дуже схвилювала. Його, бачте, значно більш хвилює те, що цей наліт «був негайно використаний ворожою пропагандою...». Найбільше дратують Кубійовича розповіді жителів Львова про те, що під час Радянської влади «не роблено таких нальотів на гору св. Юра та що більшовицькі професори й студенти, які кілька разів відвідали це місце, ставились до нього з більшою пошаною, ніж німці».
Німецько-український нацист Кубійович не був би, одначе, собою, якби тут же не покрутив хвостом перед своїм безпосереднім господарем. Щоб, боронь боже, не образити «його ексцеленцію», він заздалегідь оббілює Франка та інших гітлерівських бонз, перекидаючи всю вину на голови «нижніх чинів» німецьких військ і адміністрації.
У випадку лакейського екстазу Кубійович пише:
«Український селянин ладен перенести найбільші труднощі і принести найтяжчі жертви для воєнних цілей рейху».
Звичайно, Кубійович знав, що в німецькій траві пищить ще тоді, як уперше запродав свою вбогу душу гітлерівському сатані. Він знав достеменно про те саме, про що так соромливо говорив на слідстві гітлерівський уповноважений по робочій силі Заукель, і про те, про що розповідають на Нюрнберзькому процесі документи: про німецький план вивезення з України десятків тисяч дітей з метою «зниження біологічних можливостей ворога» і про масові розстріли цих дітей. Він знав також прекрасно, що методи «набору» робочої сили були вста-
новлені зовсім не «нижніми чинами», а самим Адольфом Гітлером.
Кубійович знав і про те, що з першого ж дня війни ставлення українського народу до німців було цілком недвозначне. В результаті цього ставлення і Франк, і його Кубійович були змушені назавжди попрощатися не тільки з Україною, але й з усіма мріями про неї...
Чого ж тоді Кубійович упрівав над довжелезними меморандумами до Франка, який і без Кубійовича знав, що діється в адміністрованій ним Галичині? Не заради історії робив він це. Кубійович зрозумів, що ошаліла німецька катівська сокира, рубаючи український ліс, рубає несамохіть також і дерево, на якому сидів і він, і Ганс Франк.
Була ще одна причина цього запізнілого плачу: свідомість того, що німецькі окупанти перестали рахуватися з ним, та страх, щоб, чого доброго, і його, Кубійовича, не спіткала доля мільйонів замучених його хазяями людей. Пишучи про розстріли українських інтелігентів, він з страхом констатує відсутність будь-якого впливу жовто- блакитних нацистів на політику німців: