Захлинаючись від надмірних почуттів, пан Фіалка розповів:
— Не знаю, чи вам відомо, панове й пані, що я був колись депутатом австрійського парламенту. Колись... гм! (Пан Фіалка витер сльозу.) Одного разу я ввійшов у склад української депутатської делегації, яку мав прийняти покійний імператор. В прийомній ми чекали всього дві години, коли це розчинилися двері й увійшов най- ясніший пан. Ми оніміли від хвилювання, а старенький монарх, доброзичливо посмикуючи бакенбарду, підійшов і ласкаво нахилив до нас своє вухо. Глибоко зворушені такою ласкавістю, ми доповіли його величності про любов австрійських українців до свого монарха. Найясніший пан слухав і по-батьківському посміхався. Та тільки ми розпочали доповідати про тяжке становище цих українців, найясніший пан хитнув поблажливо головою й тихенько, приязно, ласкаво сказав: «До побачення, мої панове!..» Сказав і показав нам спину. Ото був монарх! Сказав лише чотири слова* а скільки в них було глибокого змісту...
Пан Фіалка похнюпив голову й заплакав на свій, по- святковому начищений корнет.
...Минуло кілька років.
Німа досі кіномуза заговорила, заспівала й заграла, пан Фіалка зник з музичного горизонту. Пірнув, як камінь у воду.
Якось у неділю ранком відбувався один з незліченних парадів війська маршала Пілсудського. На баских білих конях їхали вояки 14-го полку уланів, спеціалісти по каральних експедиціях, мучителі й кати українських селян Львівщини. Раптом за моєю спиною залунали вигуки:
— Хай живуть! Ото армія! Ото військо! Улани, їй- богу, улани! «Улані, улані, мальоване дзєці!..»
Винуватцем цих вигуків був огрядний панок у чорному старосвітському сурдуті та в чорних окулярах. Знайомий аромат, аромат суміші коньяку й чистого спирту, відродив у моїй пам’яті пана Фіалку. Так, це був він!
— А, як ся маєте, пане товаришу! Ви думали — капут Фіалці, а Фіалка цвіте, і як ще цвіте, дай і вам боже таке!..
Вражений зміною характеру пана Фіалки, який з меланхоліка перетворився на життєрадісну людину, я поцікавився його новою професією. Він потягнув мене в бічну вуличку й прошепотів:
— Я — колекціонер!
— Чого?..
— Ляпасів!..
— ?!
Пан Фіалка поблажливо всміхнувся:
— Я розповім вам, але про це нікому ні слова! Надто вже багато у Львові діячів, охочих зайняти моє місце...
Пан Фіалка боязко озирнувся і півшепотом продовжував: