Поссевіно хоч-не-хоч довелося повернути з порожніми руками. На нараді єзуїтів у Вільні він заявив: «Нема чого й думати тепер про унію в Східній Європі або Московській Русі. Там цар і народ однієї віри. Надійніша ця унія в Західній Русі, що підлягає польському королю, який сам належить до римсько-католицької церкви. Тим-то його владою можна скористатися з цією метою; треба ще вплинути на руських князів і попів, щоб їх намовити до унії».
НАРОД НА ХРЕСТІ
Православне населення загарбаної польськими королями Західної Русі знало, яка небезпека загрожує йому. Воно усвідомлювало, що унія — це міст до латинства, а потім і до цілковитого спольщення.
Захист православної віри і руської народності взяли на себе так звані братства, тобто організації православного міщанства, які виникли по наших містах ще в XVI столітті.
Особливо великі заслуги в боротьбі українського народу за право на життя мало Львівське братство. Галичина значно раніше, ніж інші українські землі, потра- пяла під панування Польщі, і гніт тут був жорстокіший, ніж в інших районах України. Галицька православна єпископська кафедра була скасована вже в першій половині XV століття. Православним духівництвом завідували світські особи — польські чиновники. Православних священиків призначав львівський магістрат, який складався виключно з католиків німців, що проявили себе найзапеклішими ворогами православ'я і православних.
Вони заборонили православним священикам ходити но місту до хворих з дарами і ховати покійників в церковному уборі із дзвоненням.
Православні не мали права свідчити перед судом, їм було заборонено займатись ремісництвом і купецтвом, для них було навіть створене в місті невеличке гетто з суворою забороною проживання в іишій частині Львова.
Та, незважаючи на всі ці утиски, львівські українці не здавалися. «Ставропігійське братство» * давало мужню відсіч намаганням магістрату окатоличити православне населення, хоч братчикам доводилось терпіти за це всілякі знущання.
Нарешті, Львівському братству за великі гроші, витрачені на хабарі для короля та його двірських, вдалося дістати дозвіл на відновлення у Львові православної єпархії, і в 1539 році архімандрит Макарій Тучапський був посвячений на єпископа львівського.
Та тим часом над православними почали збиратися нові хмари.