Зіставлення цих двох фактів яскраво ілюструє становище Італії, зокрема показує характер німецько-італійської «економічної угоди». Коментар італійського міпістра внутрішніх справ, в якому той з рідкою для фашистів відвертістю визнав, що всі продовольчі товари, «які не є сугубо необхідними для італійського народу», будуть відправлені до Німеччини,— це лише офіційне підтвердження того, про що знає кожна італійська дитина, що вона відчуває всією своєю істотою: фашизм — це справжній і єдиний ворог її батьківщини.
150 грамів хліба на день! Це приблизно одна третина того, що в домуссолінівській Італії отримував щодня засуджений до каторги в’язень. Однак тепер, після двадцяти років існування фашистського режиму на Апеннін- ському півострові, населення Італії не має навіть тих життєвих умов, що їх мали колись примусові жителі Італійської Гвіани — Ліпарійських островів. Позбавлені будь-яких громадянських прав, зіпхнуті до рівня старо- римських рабів, гнані впродовж семи вже років на заріз, висилані сотнями тисяч на роботу в німецькій воєнній промисловості, широкі маси італійських злидарів одержують від дуче новий подарунок—150 грамів хліба на День...
Немає сумніву в тому, що на засіданні італійської ради міністрів, як і завжди в таких випадках, був присутній німецький посол у Римі Макензен, цей «гауляйтер» італійського «життєвого простору». Немає також сумніву в тому, що, як і завжди, його слово було там останнім словом. Можливо, що під час засідання Муссоліні * та його міністри кусали собі кулаки від страху перед доведеним до розпачу народом, але ж декрет був прийнятий, бо така була воля фюрера, не будь-кого, жителі Рима давно вже витягли б свого дуче з палацу «Венеція» і з прив’язаним до шиї каменем спустили б у каламутні води Тібру.
«В такій бідній країні, як Італія, народ звик до злиднів»,— з чисто фашистським цинізмом заявляє агенство Стефані, бажаючи таким чином заспокоїти італійський народ. Безперечно, за 20 років панування фашизму цей народ мав нагоду звикнути до того, що Неаполь, місто з найкращим на нашому континенті кліматом, мав сьогодні найбільшу смертність з усіх міст Європи. Він мав нагоду звикнути й до того, що протягом цього, порівняно невеликого, часу на селян-орендарів — а їх в Італії величезна більшість — накладено такі податки, що тисячі і тисячі з-поміж них були змушені перестати платити оренду, внаслідок чого опинилися без землі і без пристановища.