А потім сталося те, чого, зрештою, можна було чекати від Адольфа Гітлера, автора людожерливої книжки «Майн кампф»*. Одного червневого ранку нацистські посіпаки в Польщі дістали від нього наказ, на підставі якого вони протягом найближчих восьми років, тобто найпізніше до 1950 року, мусять фізично винищити всіх поляків...
І посіпаки негайно взялися до роботи. Гітлерівський намісник в Західній Польщі Грайзер розпочав новий етап своєї роботи такими словами: «Поки на цій землі живе хоча б одна польська жінка або дитина, ми не можемо вважати її нашою. Віднині право на цю землю матимуть виключно люди німецької крові».
На несамовитий наказ Гітлера відгукнулася негайно і його преса. Журнал «Цейтшріфт фюр політік» у червневому номері намагався навіть дати теоретичне обгрунтування для цього чергового акту гітлерівського канібальства. Ось що можна було там прочитати:
«Винищення іншої нації не суперечить законам життя, з однією лише умовою,— якщо це винищення є цілковите».
Тепер розуміємо, в чому справа. Масове вбивство, вбивство цілих народів лише тоді не суперечитиме законам життя сучасних канібалів, якщо ці народи будуть винищені до останньої жінки, до останпьої дитини. Тепер навіть найбільш наївні люди знатимуть, як треба розуміти масові розстріли поляків, чехів, югославів, французів, як треба розуміти винищування гітлерівцями жителів сіл і міст в окупованих районах нашої країни...
Коли настане довгожданий час розгрому німецько-фашистської армії, приречені Гітлером на винищення народи пригадають фашистські «закони життя» і зроблять з авторами цих законів та з їх виконавцями те, на що вони давно вже заслужили. Тоді збудовані гітлерівцями для уярмлених народів шибениці відіграють свою історичну роль. Опинившись на них, фашистські готентоти пізнають інший закон — закон нещадної розплати.
ЧОРНЕ І ЧЕРВОНЕ
З чотирнадцятого березня 1942 року, коли в Римі складено так звану «німецько-італійську економічну угоду», італійська преса і радіо оголосили урядовий декрет про зменшення хлібного пайка з 200 до 150 грамів.