Багато дечого пережив цей народ за останні роки і багато дечого навчився. Особливо ж повчальними стали для нього останні двадцять місяців. Одягнуті в сірі мундири батраки-кафоне з сльозами в очах йшли під смертоносний вогонь французьких, англійських і грецьких батарей, гинули, наче мухи, в горах Албанії і в гарячих пісках Лівійської пустелі; бо цього хотів «маршал від поразок» — Муссоліні, бо цього вимагав кривавий німецький фюрер.
Вони воювали і зазнавали лише самих поразок. Не тільки тому, що мали погане командування. Італійський злидар у мундирі не хотів і не хоче воювати. Влітку 1941 року, коли його послали на Східний фронт, на допомогу нацистській орді, він ще менше знав, чому він, батрак-кафоне, мав вбивати радянських робітників і селян. Коли ж, поранений, він повернувся на батьківщину, побачив на вулицях схудлі, бліді як смерть обличчя дітей і самозадоволені, гладкі фізіономії людей у німецьких мундирах, перед якими послужливо поступалися на тротуарі такі пихаті раніше чорносорочечники і карабінери. Це був ще один і, може, найбільш повчальний урок, що його довелося засвоювати італійському солдатові.
А потім, після одужання, його, інваліда, послали на роботу до Німеччини. Послали разом з 500 000 інших італійських трудівників, приречених катом Муссоліні на надлюдську працю заради грабіжницьких інтересів німецького окупанта. Потім він дізнався з газет, що Гелерові мало півмільйона білих рабів з Італії, що він від свого лакея з палацу «Венеція» вимагає ще триста тисяч чоловік.
Білий раб-кафоне рідко одержує листи з батьківщини, адже в його селі письменних зовсім небагато. Але в цих небагатьох листах, що він їх вряди-годи одержує, кожне слово, незважаючи на цензуру ОВРИ та гестапо, звучить скаргою, клекотить гнівом. Кафоне позбавляє себе години сну, він сідає і пише незграбними літерами відповідь. Але в ній уже немає скарги, є тільки палаючий, мов розпечене залізо, гнів.
Це про нього, мабуть, і про мільйони таких, як він, думав фашистський панок з газети «Іль ляворо фаші- ста», коли нещодавно писав: «Цілі групи населення, а не тільки окремі особи, діють врозріз з фашистськими прагненнями».
Є поблизу Неаполя гора Везувій, в темні ночі здіймається над нею кривава заграва від підземного вогню. Якщо прислухатися уважно, чути, як хвилинами судорожно здригається земля прекрасної Італії, здригається перед великим струсом, що станеться незабаром. У думках знедоленого кафоне той самий вогонь, той самий кипучий неспокій.