...Исход битвы в западноукраинских областях решен,
по битва продолжается. На этот раз — битва за урожай, за досрочное выполнение производственных планов, г л дальнейший подъем культуры и науки. Трудности есть, иногда большие: много всякой швали путается еще под ногами. Однако жизнь, чудесная советская жизнь noois допоено шагает вперед и рождает новые песни, новые легенды, в которых и львы, и боевая слава будут символ лизировать только одно: величие освобожденного человека.
П’ЄСА ПРО БАРТОША
Патетична брехня — ось як можна і треба назвати польську шляхетську історіографію. Загарбницькі походи шляхти на українські і білоруські землі послужливі вчені змальовували як вияв геройського духу польського народу, а систему поневолення і дикої експлуатації народних мас, що називалася Річ Посполита, вопи возвеличували як оазу волі і братства в Європі XVI—XVIII століть. За мороком фраз про «єдність польського народу» вони намагалися приховати страхітливу правду, хоч ця правда голосом розпуки і бунту кричала крізь віки з селянських курних хат і батрацьких жител.
Якою була в дійсності ця «єдність» — говорять історичні факти. Вони говорять і про те, якою була доля тих польських селян, що дали себе убрати шляхтою в шори і, обурені патріотичними слівцями, йшли проливати свою кров за «батьківщину», яка була для них гірше злої мачухи.
Роки 1791—1794. Спорохнявіла Річ Посполита доживає свого віку, на її території хазяйнують російські, прусські і австрійські гарнізони *. Шляхта з тугою згадує недавнє минуле, коли вона не мусила ділитися награбованим у народу добром з трьома могутніми сусідами. Але ж вона знає, що без підтримки селянства боротьба за відновлення шляхетської держави буде безнадійна. Тоді панівна верхівка проголошує т[ак] зв[ану] «конституцію 3 травня», завданням якої було створити в народних масах враження, що шляхта покаялась, що вовки надалі палко любитимуть овець.
Куца була ця конституція. Селянам давала вона стільки, що... рекомендувала поміщикам поводитися з кріпаками більше по-людяному, а міщанам дозволила купувати землю, що раніше було заборонено законом. Тим-то не
14 Я. Галан, т. 4 дивно, що, коли шляхтичі взялися нарешті, воювати, І од не підтримав їх, і лише невеличка частина селян дала себе обдурити обіцянками...
417
Перша збройна сутичка відбулася під Рацлавіцамд, недалеко від Кракова *. Як тільки російські війська від-І крили вогонь, польська т[ак] зв[ана] «національна кінно^ та» кинулась навтікача, залишивши озброєних косами селян проти гармат противника. Один з повстанців, кріпак Бартош, бачачи безвихідне становище селянського загону, кинувся зі своїми односельчанами на російську батарею і здобув її. Ця подія зробила його «національним героєм >. Піднятий шляхтою на щит, Бартош повертається в рідію село вже як «шляхтич» Бартош Гловацький.
Але недовго довелося йому радіти звільненням від кріпацтва. Селяни, що брали участь у повстанні, почали вимагати від шляхти здійснення обіцянок, які вона дав;ь ла, закликаючи їх боротися проти Росії. Але ж даремно. Селяни поверталися з війни в те ж саме кріпацьке ярмо, в якому стогнали споконвіку.
У те ж саме ярмо запрягли через деякий час і Бартоша Гловацького. Коли ж він протиставився цьому, поміщик наказав його відшмагати перед народом, а потім постриг Бартоша в австрійські солдати. Так закінчився золотий сон польських селян про волю, за якою народ тужив, про яку він складав пісні:
Воля, воля, воленька...
Так мені казала матусенька, Ще в колисці мене колисала, А вже про волю пісень мені співала!
Трагедія Бартоша народила у Банди Василевської думку написати про нього п’єсу. Письменниця палко любить свій народ і тому її почуття сповнені ненавистю до його ворогів — галапасів, які ніколи не давали йому вийти з курних хат, зажити вільним, повнокровним життям, бути хазяїном своєї долі. Василевська вирішила розвіяти ще одну брехню про ще одного «національного героя», зде- маскувати тих, які, співаючи на всі лади «Бартошу, Бартошу», ні словом не згадували про гірку долю недовгочасного «шляхтича».
У своїй п’єсі письменниця змальовує паразитарне існування високонароджених непотребів та їх нелюдяно жорстоку поведінку з кріпаками. Її Бартош стає символем віками гнобленого
лИ не вгасало бажання жити інакше, жити як люди, а як робоче бидло. Після свого повернення з війни Бартош Василевської не пориває кровного зв’язку з селянською масою. День і ніч його мучить думка про те, що його брати по класу стогнуть далі в неволі. Хата Бартоша, замість бути спокійним острівцем серед розбурханого моря селянського гніву, стає осередком, що гуртує найбільш бойових людей села.
Все те бачить поміщик, і одного ранку він забирає в сім’ї Бартошів корову, а самого Бартоша, після відшмаганий різками, віддає на 25 років у солдати.