Далі дія п’єси переноситься під блакитне небо Італії. Там польські легіони б’ються під прапорами Наполеона Бонапарта з Австрією. Між австрійськими солдатами, які попадаються до них у полон, вони впізнають Бартоша Гловацького. Але це вже не та людина з-під Рацлавіц. На пропозицію офіцера вступити в легіони, кріпак похмуро, але рішуче відповідає: «Ні!»
Він чує пісню, яку співають легіонери, і в тій пісні мова йде про Бартоша. Але це його анітрохи не зворушує. Живий Бартош знає прекрасно, хто його ворог. Він спокійно вислуховує підлесливі тиради офіцера-шляхтича, який називає його братом.
«Який я вам брат...— говорить він.— Я пана Шуйсько- го, жондовіцького старости, кріпак... Хай вони собі співають... Не зроблю я цього вже вдруге, ні».
Прощаючись з розчарованим «патріотом», Бартош каже:
«А вже ж важкий шлях до селянської батьківщини... А вже ж далекий шлях до селянської батьківщини... Та інший, пане офіцер, ніж ваш, ох, інший! Але я дійду!»
І помандрував Бартош довгим, страдницьким шляхом до своєї батьківщини — батьківщини таких, як він, трудящих. Ванда Василевська оживила постать нещасного кріпака, показала його на весь зріст, правдивого і нефальшо- ваного брехливою шляхетською легендою. Це ще одне досягнення революційної письменниці, яка всі свої сили, весь свій прекрасний талант віддає народові, виконуючи велику і почесну для письменника і громадянина роботу.
«ЛІТЕРАТУРА І МИСТЕЦТВО»
З хвилюючою радістю зустріли письменники визволеної землі появу свого журналу. Вони одержали трибуну, з якої сміливо вже лунатимуть їх вільні, розковані пісні. Поети, повістярі, драматурги, критики — всі вони мають сьогодні повну, нічим не обмежену змогу виявити свої задушевні думи, різьбленим художнім словом наснажувати почуття і думки свого народу, давати могутній поштовх величному творчому розмахові, з яким вчорашні невільники шляхти будують сьогодні щастя своє і щастя майбутніх поколінь — комунізм. Оточені дбайливим піклуванням партії та уряду, письменники колишньої Західної України мають тепер можливість бути співтворцями великого процесу соціалістичної перебудови нашого, раніш відсталого, віками нищеного і грабованого панами краю.
Досі вийшли з друку три номери «Літератури і мистецтва», але й цього досить, щоб в основному виробити собі думку про творче обличчя окремих письменників на сьогодні. Особливо яскраву картину змін, що під впливом чудової радянської дійсності відбуваються в людині, дають вірші видатного поета Петра Карманського *. З їх рядків проглядає друга молодість письменника, який мов той Іван без долі і без роду тинявся по світу і тільки на схилі літ знайшов свою Батьківщину, яка й запалила його творчим натхненням, давши в руки потоптану ворогами ліру. Й звуки її сьогодні переливаються свіжими молодечими акордами:
Це творча туга спогади єднає
В нові змагання й невсипущий гін; Це кров у жилах грає водограєм, І нова юність рветься навздогін Рокам, що були пережиті марно І відійшли, як привиди кошмарні.
Щирою, палкою любов’ю до Червоної Армії насичений Рірш Степана Тудора, присвячений двом бійцям, що від- пали своє життя на вулицях Львова за велику справу Леніна. Тудор має за собою 20 років діяльності пролетарського письменника, але тільки тепер він знайшов свій літературний жанр, виявившись блискучим поетом, що Його вірші-пісні будуть на устах народу.
Ярослав Кондра * в вірші «Ленін па Західній Україні» творить міцний образ безсмертного вождя Жовтневої соціалістичної революції, який сьогодні ходить по визволеній землі і «немов геодет *, розпайовує панські лани».
Здрастуй, Ленін,— ти знов переміг!
Твоїм ім’ям вітаєм бійців, Бо це твій хід в їх тупоті піг І твій усміх на їхнім лиці.
Подорож по східних областях збагатила творчість талановитого польського поета Леона Пастернака * новими мотивами. В «Ночі під Каневом» він оспівує героїчну працю робітників України, що здійснюють сьогодні задушевні мрії великого поета-демократа Тараса Григоровича Шевченка. Весь цей вірш сповнений теплим ліризмом, насправді інтернаціональним почуттям любові до братнього українського народу.
Кращі зразки художньої прози дає в другому номері журналу Петро Козланюк. Його оповідання «Іван Довбня» — це яскрава картина класової боротьби на селі в умовах радянської дійсності. Козланюк вірно змальовує ненависть сільської бідноти до свого класового ворога — куркуля, з великою силою показує всю безвихідь людини, для якої єдиним сенсом життя була дика жадоба багатства. Соковитість окремих сцен, прекрасний діалог і щирий народний гумор — ось найбільш характерні риси новеліста Козланюка, від якого радянська громадськість чекає багато.