Останні роки XVIII сторіччя. Над Європою лунає розкотистий гомін французької буржуазної революції. Буря соціальних потрясінь зачеплює своїм крилом і загниваючу шляхетську Польщу. Частина шляхти намагається за всяку ціну рятувати незалежність своєї держави, а тим самим зберегти за собою виключне право па експлуатацію народу. Генерал Костюшко та його прихильники, спираючись на ніби демократичну «конституцію 3 травня», закликають селянство взяти участь у боротьбі з царською Росією. В своїх маніфестах Костюшко не шкодує обіцянок, його агенти натякають навіть на звільнення селян з кріпацтва.
З другого боку, Костюшко, шукаючи підтримки за кордоном, звертається за допомогою до якобінського «Комітету суспільного рятунку» *. Даремно. Робесп’єр * не добачає в піднятому генералом рухові будь-яких серйозних познак революційності, вважаючи все це лише черговою спробою шляхти привернути для себе втрачений рай, на цей раз коштом селянської крові.
Та все ж таки партії Костюшка щастить притягнути на свій бік частину селянства, і весною 1794 року спалахує повстання. Поблизу Кракова, під Рацлавіцами, доходить до першої сутички з російськими військами. Шляхетська кіннота, попавши під гарматний обстріл, кидає зброю і мерщій дає чосу до лісу. Збентежений Костюшко залишається на полі бою з селянськими загонами. їх єдиною зброєю є сторчма прикріплені до держаків коси. Заради більшого ефекту генерал одягається по-селянському і кидає селян па батареї російської армії. В цій атаці кріпаки виявили чималий героїзм. Адже, на їх думку, Це була боротьба за волю, а перемога повстання повинна була призвести до визволення трудівників землі з пан- щизняного ярма.
Битва закінчилась успіхом повстанців, та це нітрохи не змінило гіркої долі селянства, а маніфести Костюшка так і залишились па папері. Тим-то, коли настав день битви під Мацейовіцами, повстання вже догасало, а слова пораненого Костюшка «Finis Роїопіае!» були тільки ствердженням незаперечного факту, що чудес в історії немає*
Програвши боротьбу за державну незалежність, шляхта негайно пристосувалася до змінених обставин і тепер стискала зашморг на шиї своїх кріпаків при допомозі володарів.
Трагедія ошуканого польськими ж панами кріпака стала темою п’єси Банди Василевської. Войтіх Бартош Гловацький — особа історична. Після битви під Рацлаві- цами про нього як про героя було складено пісню, що жила протягом 150 років, як документ безсоромної шляхетської брехливості та лицемірства. Народилась ця пісня в селянських загонах Костюшка, підхопили її згодом легіони генерала Домбровського в Італії, співали її і солдати версальської Польщі, йдучи втихомирювати селянські страйки й заворушення:
Бартоше, Бартоше, Гей, не тратьмо надії, Господь поблагословить, Врятує нам вітчизну.
І майже ніхто з тих, що співали, не знав, що національного героя Бартоша, який за виключну хоробрість одержав від Костюшка офіцерські еполети, після повернення з війни до рідного села поміщик знов закував у кайдани кріпацтва, а потім за опір наказав відшмагати буками та віддав в австрійські солдати. Брехливі офіціальні «знавці історії» промовчували цей факт, хоч вичерпно писав про нього польський історик першої половини XIX сторіччя — Набєляк. їм хотілося створити ще одну легенду, щоб показати «єдність шляхти і народу» і таким чином затемнити класову свідомість віками гноблених своїми панами трудящих Польщі.
Як бачимо, у «Розповіді про Бартоша» Василевську хвилює основна тема досьогочасної її творчості — питання батьківщини. Інакше розуміє це слово Бартош, інакше його володар —- поміщик староста Шуйський. У першій картині прологу письменниця показує свого героя в оточенні селян. Пішла чутка про повстання, і захвилювалось село, заворушилось. Вечорами точаться довгі, жваві балачки, а найпалкіше промовляє Бартош. Він сповнений надії на близьке визволення селян, але визволитись вони зможуть лише ціною пролитої в боях крові. Прогнавши пліч-о-пліч зі шляхтою царські війська, вони стануть рівноправними громадянами. Даремно коваль Ян, що блукав світами і не одне бачив, гасить запал Бартоша. Під впливом листівок Костюшка Войтіх рветься до бою — «За свою землю, за свою справу», забуваючи про те, що земля не його, але панська, і що ніколи пан не був селянинові бра і ом. Войтіх помиляється. Войтіх дав себе впіймати па вудку шляхетського «патріотизму», але ж він готовий чесно боротися за волю, він готовий віддати життя за своїх братів і сестер по недолі. Він жертовним ділом підтверджує пізніші свої слова, що «велика сила є в народі».